Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

що видивляємось, що ж там по той бік. А вони там. У зворотному напрямку. Нам хіба вгадувати, де саме. За фактом, там самі кущі та щебінь. Можливо, вони деінде. Отак ми щодня сидимо і, вмираючи від нудьги, чекаємо на типів з НВА [52] . Я годинами спостерігаю за ехо-сигналами радару. Щоразу, як лунає тривога, це виявляється вепр, що втрапив у капкан. Ну що ж, бодай збагачуємо раціон. Але найбільше мене бісить, що я тут щоразу змінюю думку. Я був переконаний, що ми ще ті поганці, народ проти нас, за незалежність. Кожен намагається виголосити власну жалюгідну теорію з висоти своєї трибуни. А що коїться в глушині… то треба бачити. Армія невпинно працює, тому не вір чуткам. Тепер я починаю все розуміти. Нам доводиться вибирати між одним поганим вирішенням та іншим. Мало хто наплів стільки дурниць, як я. Хіба, мабуть, Франк. Але то було в Парижі. Тут усе інакше. Це вам не в бістро язиками плескати, тут руки по лікті в лайні. Відчуваю, голова як гіроскоп: я надто часто змінюю позицію. Часом запитую себе, якого ми тут забули, і одразу усвідомлюю: якщо ми відступимо, то тут запанує триклятий хаос. Вони не сміються нашим в обличчя. Але й не прискіпуються до дрібниць. Знають, що ми добре озброєні, тому не наважуються на фронтову атаку.

Сенжустизм набуває форми. Перші кроки дались непросто, але зараз я списав два зошити, що їх знайшов у сусідній школі, учнів якої евакуювали понад рік тому. Я дедалі дужче переконуюсь у тому, що демократія — шахрайство, вигадане буржуазією для невідлучного керування системою. Тому знищити треба абсолютно все, не зважаючи на протести. Особисті свободи — лише принади й химери. До чого та свобода слова, якщо в тебе паскудна зарплата і живеш ти як собака? Ти самовиявляєшся, наділений так званими фундаментальними свободами псевдодемократії, а життя все одно нікчемне. Затіваються революції, навіть війни. Повалюють уряди. Але нічого не змінюється. Багаті залишаються багатими, а бідні стабільно бідують. Експлуатують завжди одних і тих самих. Громадян потрібно наділити єдиною свободою — економічною. Варто повернутися до фундаментального «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Нині як ніколи єдиною реальною владою є влада економічна, от її ж бо нам і треба повернути. Звісно, не за згодою, це буде насильно. Тим паче якщо знову доведеться винищувати поборників попереднього режиму. Допоки ми не зачнемо нової революції, не стратимо узурпаторів економічної влади, ми просто кидаємо слова на вітер. Вибори — мишоловка для дурнів.

Мені кортить дізнатися про результати твоїх іспитів. Навіть не сумніваюся, що ти все складеш із легкої руки. Як завжди. Тобі час навчитися вірити в себе. Повідом мене відразу, як матимеш результат. Той дурник Мішель приходив за платівками? Не розумію, на що він чекає. Не хоче їх брати — йому ж гірше. Я не позичаю їх нікому, окрім Франка. Дивись мені. Я їх не віддаю, а позичаю…

Сесіль вирішила мене заспокоїти:

— Знаєш, коли П’єр називає тебе дурником — це з любов’ю.

Забирати всі платівки я не схотів. А вибрав тридцять дев’ять. Сесіль відмовилася складати список.

— Не мороч голови, ти береш їх із поверненням. Це тобі не подарунок.

Отже, шістнадцять я залишив. Якби захотів, то зміг би їх поміняти. Франк, як завжди, взявся мене повчати. У нього був поганий настрій — мабуть, лист П’єра вивів його з рівноваги.

— Ти б краще зубрив математику, ніж слухав рок. Куди поділися всі твої добрі наміри? Щезли? Уже капітулював? Залишишся на повторний рік — шкодуватимеш усе життя. П’єр не помиляється: ти просто малий дурник.

Я вже ладен був накинутися на нього. Але тут на мій захист стала Сесіль. У нас було дещо спільне: алергія на математику. Непереборна блокада та фундаментальне несприйняття. П’єр бився над цим роками. Він перепробував усе, аби до неї дійшло. Він кричав. Тряс її як грушу. Марно. У неї з’явився шанс викрутитися, подавшись на філолога. Франк не упустив нагоди додати:

— Чудово! То от що ти хочеш? Диплом філолога?

Сесіль кинула на нього понурий погляд. Вона не оцінила. Через мене, математику й диплом філолога вони посварилися. Тон розмови стрімко підвищувався, ставав дедалі різкішим. Урешті, вони лаялися, як сторожові пси. Він пішов, грюкнувши дверима. Сесіль була розгнівана. Я також. Ми так і сиділи мовчки на канапі. Думали, Франк повернеться. Він не повернувся.

— За що нам таке? — пробурмотіла вона.

— Не злись на нього, насправді він зовсім не злий. Просто не думає, що говорить.

— Я про математику, братку. Ми нічогісінько в ній не тямимо. Це ненормально.

— Така вже наша природа. Тут нічого соромитися. І взагалі, математики нульові в гуманітарних науках і пишаються цим.

Пояснювати я ніколи не вмів, відповідно, нічого й не домігся. Відчуття, немов на мене суне гора, і що ближче вона підступає, то меншим я здаюсь. Зрештою я відступив. Проблему треба було вирішити. А що вона одна на двох, нам варто об’єднатися. Якщо здібному до математики не вдалось навчити тупого, то може двом дурням удасться чогось разом навчитися. Отака була її пропозиція. Вона не хотіла миритися з поразкою. Я не поділяв її міркувань. Із низькорослого кульги на милицях спринтера не вийде. Але мені не стало духу з нею тягатись. Тому я пристав на пропозицію спільно займатися математикою з долею лицемірства та вдаваною серйозністю.

— Чудова ідея.

Коли я приніс платівки додому, зчинився добрячий галас. Мамі треба було знати, звідки вони, хто мені їх дав і чому, бо їй ніхто ніколи отак нічого не давав — ані платівок, ані чогось іще. На щастя, Франкові вдалося її заспокоїти. Зважаючи на сусідів, вона наказала слухати музику тихенько; стосовно рок-н-ролу це просто знущання. Тому я