Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

Кураторка говорить, а однокласники продовжують мене роздивлятися. Хто крадькома, хто відкрито. У потилицю ніби вбиваються розпечені цвяхи — Топольський, це він, я відчуваю. Як я не померла від його погляду?

Ненавиджу бути в центрі уваги, ненавиджу, коли всі дивляться. Особливо коли зверхньо.

Намагаюся зосередитися на тому, що говорить куратор, і не можу. Мій мозок зайнятий, він прокручує в голові всі можливі варіанти розмови з Нікітою.

Треба підготуватися.

«Привіт. Ти куди пропала?» — «А хіба я тобі щось обіцяла?»

«Чому ти змінила номер телефону?» — «Не захотіла, щоб ти дзвонив».

«Тебе немає в жодній соцмережі». — «Там зависають нероби і ущербні люди».

І так до кінця уроку. Ледве досиджую до перерви. Піднімаюся з-за столу, дістаю рюкзак, а сама крадькома кидаю швидкий погляд убік.

Топольський продовжує сидіти, до нього нахиляється Мілена. Вона щось каже Нікіті на вухо, він здивовано підкидає брови, а потім раптом переводить погляд на мене.

Мене кидає в жар, відвертаюся і ховаю рюкзак. Треба було не впиратися і вдягнути ту гарну спідницю, про яку говорила мама...

Так, стоп, це що ж, я хочу сподобатися Топольському? Ні, про таке навіть думати не можна. 

Нікіта встає, киває Мілені на двері і йде по проходу повз. У мене від напруги, здається, зараз повилітають батарейки.

Наближається, я випрямляюся і підкидаю голову. Риюся в голові в пошуках відповідних фраз. Очікую всього, чого завгодно, а він мовчки проходить повз. Не дивлячись.

Як так? В останню мить утримуюся, щоб не подивитися йому вслід.

— Аль, де туалет, покажеш?

— Так, звісно. Тільки давай швидше, ця перерва коротка, на наступній йдемо в кафетерій.

Виходимо і швидко йдемо коридором.

— Кафетерій? Не їдальня?

— Ти що! Це ж еліта! Куди їм по їдальнях! — фиркає Алька. — Вони всі в печалі, що не ресторан. Я на власні вуха чула, як один упакований фазер обурювався, що його дитятко харчується тільки в ресторані.

Доходимо до кінця коридору, і я чую сміх. Повертаю голову і навіть зупиняюся від несподіванки. Біля дальнього вікна стоїть Нікіта, на підвіконні сидить Мілена. Він стоїть так близько до неї, що їй доводиться розвести ноги.

Мілена обіймає його за шию, і я спалахую як сірник. Нікіта обертається, і я поспішаю прошмигнути за білосніжні двері. Зате туалети тут чисті, цього в ліцею не відняти...

— Лижуться! — невдоволено бурчить Алька. — І плювати, бачить їх хтось чи ні.

— Вони зустрічаються? — старанно вдаю, що мені теж начхати. Хоча в груди всередину наче поклали камінь. Здоровенну таку каменюку.

— А хіба не видно? Причому по повній програмі.

— Це як?

— Як, як... По-дорослому! — Алька зло вихлюпує, і мене осяває.

— Він тобі подобається?

Аліна дивиться як на ненормальну.

— А кому такий не сподобається? Одні очі чого варті. І дупа накачана, просто відпад! Та ти ніби сама не бачила, — хмикає уїдливо.

— Я не роздивилась, — бурмочу, відвертаючись, і сую руки під струмінь води. 

Алька на мить зависає, щоб збагнути, а потім ляскає себе по лобі.

— Слухай, вибач, я така нетактовна... Взагалі не подумала, що погано бачиш.

Шкода, що я не могла сказати моїй новій подрузі правду. Що я його не тільки роздивилась. Я з ним ще й цілувалася. 

Але ж Топольський тоді напевно вже зустрічався з Міленою. 

— Вони давно зустрічаються?

— Не знаю, на канікулах почали, навесні в Мілки якийсь папік був.

— Так вона Міла?

— Ага, тільки боронь боже тобі її так називати. Зі світу зживе!

— І як Топольський із нею такою зустрічається? — виривається мимоволі, хоч рот руками закривай.

— А що йому, — знизує плечима Алька. — Мілка сама від нього дівок відганяє, та й красива вона. З нею якийсь модельний дім хоче договір укласти, забула який.

— Вона модель?

— З п'ятнадцяти років. Але в неї батько суворий, ганяє її не по-дитячому, тож виїхати працювати за кордон вона не може.

Коли виходимо з туалету, Нікіти з Міленою в коридорі вже немає. Повертаємося назад у клас разом із дзвінком, Нікіта сидить на своєму місці, тупить у телефон.

Піднімає голову, і, коли бачить мене, в очах щось миготить невизначене. Сідаю за свою парту і повільно оговтуюсь.

Я заготовила не менше десяти різних сценаріїв розвитку подій. Придумувала гідні відповіді, навіть біля дзеркала іноді тренувалася. А, виявилося, нічого не потрібно.

Нікіту Топольського я не цікавлю, у нього немає проблем із дівчатами. 

І замість того, щоб зрадіти, виявляю, що ні крапельки не рада.