Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Ми видерлися на гору, і мене охопив несподіваний страх. Я не хотіла, щоб наша подорож завершувалася. Я не знала, що робитиму без тебе. В голові почало паморочитися.
– Стривай, – я схопила тебе за руку, повертаючи до себе. – Я не хочу… Я боюся, що ти зникнеш.
– Не я ж головна героїня твоєї історії. Тобі потрібно навчитися прощатися.
– А що, якщо я не хочу прощатися з тобою?
– А що, якщо, не попрощавшись, ти зникнеш сама? Час зробити вибір: залишитися тут зі мною чи попрощатися й піти далі.
– Я не готова...
– Ти ніколи і не будеш. Життя – це постійний вибір. Ти ж так хотіла повернути свої емоції.
– З тобою вони мені й не потрібні.
– Ти впевнена? – серйозно запитала ти. – Ти нічого не помітила? Чому ти не хочеш іти далі?
– Я ж сказала, бо я боюся… – я прикрила руками свій рот, усвідомлюючи, що емоції давно повернулися, а я цього навіть не помітила. Я просто насолоджувалася нашою подорожжю, твоєю посмішкою і тим затишком, який ти мені дарувала. Я, як завжди, залишалася за сценою. А ти помічала все, завжди була в русі разом із життям. Хотілося б бути тобою.

– Нарешті ти зрозуміла, – ти заговорила повільніше, ніби даючи мені час осмислити сказане. – Мені було цікаво, коли ти усвідомиш, що емоції й почуття повернулися, і почнеш знову від них бігти. Але ти залишалася зі мною, на пасажирському сидінні. Мене дивувало, що ти комусь довірилася й дозволила вести тебе.

Ти почала наближатися до мене, і я змушена була задкувати, поки не відчула за спиною порожнечу. Скеля закінчувалася, йти більше не було куди.
– Тобі потрібно зробити вибір. Хочу вірити, що ти цьому навчилася під час нашої подорожі. Час спливає, і в тебе його залишилося менше, ніж ти б хотіла. Що обереш – залишитися тут зі мною чи спробувати щось нове? Ти так давно не робила нічого вперше. Хіба не цього вітру ти чекала?

Раптом пейзаж змінився. Позаду тебе, замість лісу, розкрився безкраїй простір скель. Я озирнулася назад і побачила, що ми знову на тому самому пляжі, звідки почалася наша подорож. Вдалині я побачила себе – ту, яка сидить на березі із завмерлим серцем і пише твій вірш у нотатник.

То це не ти згорала, а я. Я зупинила потік свого життя й чекала, коли мене розвіє вітер. Я давно не зазирала в себе. Коли я обернулася до тебе, ти вже зникла.

Я згадала про скриньку – останнє, що залишилося від цієї подорожі. Коли я дістала її зі сумки, вона почала кришитися в моїх руках. Ще нещодавно така міцна, тепер вона здавалася крихкою. Усе залежить від наповнення.

Я тримала її на руках, коли здійнявся вітер і розвіяв її, залишивши лише папірець із написом: «Сміливість». Це було останнє, чого мені бракувало.

Сміливість зіткнутися з життям, яке йде вперед, попри те, що я вийшла зі сцени. Сміливість прийняти свої емоції й почуття. Сміливість пізнати щось нове. Сміливість зробити вибір.

І щойно моя думка завершила свій шлях, мене накрила хвиля. Я почала задихатися. Точніше, я просто не дихала – я тонула. Мене покидали сили, і я подумала, що це злий жарт долі. Коли я нарешті вирішила жити, зі мною прощалося життя.