Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

Так-сяк дочекавшись кінця робочого дня, Лана вийшла з будівлі. Пригнічений настрій дівчини не вкрився від Едуарда, який чекав на неї. Він вийшов назустріч та відчинив двері, запрошуючи в салон автомобіля.

– Вітаю вас! Як пройшов робочий день? Бачу, ви чимось засмучені?

– Добрий вечір, Едуарде Семеновичу! Дякую, що заїхали по мене.

– Не варто дякувати мені так часто, я ще нічого не зробив, – усміхнувся той.

– Сьогодні був складний день. Я дізналася, що частину мого навантаження віддали іншому працівнику і це позначиться на моїй зарплатні...

– Співчуваю, любонько! Може, вам пошукати іншу роботу?

– Ой, та не можу я піти!

– Це чому ж?

– У мене кредити... Та й узагалі все складно... – задумливо промовила Лана.

Едуард зафіксував у пам’яті інформацію про кредит: «Виявляється, у дівчини є матеріальні проблеми... Ну що ж, я із задоволенням допоможу їх вирішити!» Незважаючи на свій поважний вік, він мав козир у рукаві, тож міг позмагатися з молодшими та вродливішими. Його сила була не в накачаних м’язах, а в солідних банківських рахунках, які він накопичував багато років, поки інші проводили час у спортзалах. Та й здоров’ям його Бог не обділив, тож нема на що скаржитися. Загалом, Едуард Семенович був цілком упевнений у собі й не сумнівався, що зможе домогтися прихильності молодої красуні.

У Києві година пік припадає на ранок, коли народ поспішає на роботу, і на вечір, коли ці ж люди повертаються додому. Саме в такий вечірній затор і потрапили Едуард із супутницею. Машини, що перешикувалися з ряду в ряд, бентежили закордонного мешканця, який звик до порядку на дорогах. Він нервував та робив неоковирні зауваження на адресу водіїв-невдах.

– Лано, як же ви справляєтеся з цією метушнею на дорогах? Це ж ніяких нервів не напасешся! – поскаржився він.

Дівчина посміхнулася, дивлячись на його муки:

– Та ми тут усі звиклі! Це звичайна річ.

– Дозвольте, та як же до такого можна звикнути?!

– Елементарно! Просто розслабляєтеся та спокійно чекаєте, доки затор розполониться. А тим часом можна телефонувати комусь, слухати аудіокниги, вивчати іноземні мови за аудіокурсом, обмірковувати свої плани й навіть мріяти.

Едуард із захопленням глянув на Лану. Крім привабливої зовнішності, ця дівчина мала мрійливу натуру й лагідну душу. Вона подобалася йому дедалі більше.

У цей момент черговий нетерплячий автомобіліст нахабно вліз в інший ряд, «підрізавши» джип Едуарда. Не стерпівши такого нахабства, обурений австрієць рішуче повернув свою бейсболку козирком назад, потягнувся рукою та дістав з-за сидіння телескопічну трубку від пилососа. Потім відчинив вікно та почав тикати нею у водія легковика, що «підрізав» його, лаючись при цьому іноземною мовою.

Від побаченого в Лани перехопило подих. Вона не знала, сміятися їй чи плакати від сорому. Водій обурено сигналив, Едуард розсунув трубку ще більше й намагався дотягнутися нею до нахаби.

Не витримавши, дівчина прикрила очі руками. Через деякий час крики затихли, і вона здогадалася, що інцидент вичерпано.

– Любонько, не дивуйтеся! Мушу вам сказати, що це найдієвіший спосіб боротьби з нахабами! Я його винайшов кілька років тому, коли приїжджав до вашої країни, і тепер постійно вожу із собою цю трубу.

Лана не витримала та зайшлася гучним, заливчастим сміхом. Чи то стрес сьогоднішнього дня так вплинув на її психіку, чи то труба від пилососа, сказати було важко. Едуард подивився на неї та теж вибухнув реготом. Насміявшись до сліз, вони нарешті дісталися пункту призначення.

Лана одразу помітила біля шиномонтажу свого Фелікса, який виблискував новенькими дисками на колесах. «Красень ти в мене, що й казати! Цікаво тільки, коли ж я кредит за тебе виплачу?!» – промайнуло в її голові.

Вона підійшла до майстра:

– Доброго вечора! Хочу розрахуватися та забрати ключ. Скільки я винна он за ту машину?

– Нічого не винні, пані. Ваш папік уже розрахувався! – посміхнувся той, з цікавістю оглядаючи дівчину, за яку, на його думку, башляв цей дідок.

– Що? Хто?.. Але як?.. – дивувалася Лана.

Нарешті її осінило, і вона повернулася до Едуарда, який стояв віддалік, спостерігаючи за її реакцією.

– Але навіщо ви це зробили?

– Хотів до вас позалицятися, – усміхнувся він. – Це, звісно, не квіти, на жаль... але я вирішив бути до кінця джентльменом у цій історії.

– Ну що ж, щиро вам дякую, Едуарде Семеновичу! Ви витратили на мене багато часу в заторах, та ще й це. Не знаю, як вам віддячити...

– Не переймайтеся, любонько! Це все дрібниці, – він недбало махнув рукою. – Випийте-но краще зі мною кави?

– Із задоволенням!

– Тоді пропоную залишити машини тут і прогулятися пішки.

Шиномонтажник із цікавістю дивився вслід парочці, що прямувала до кафе. Старий у бейсболці та кросівках явно молодився перед вродливою кралею, та тільки його криві ноги не сховаєш під жодними джинсами. А вона не промах! Знайшла собі гаманець із вухами й горя не знає. І як тільки її не вивертає від цього вусатого таргана?! На мить уявивши їх у ліжку, майстер сплюнув від огиди й повернувся до роботи.

Прогулюючись вечірніми вулицями Києва, Едуард Семенович розповідав історію міста, яку знав не з чуток.

– Уявляєте, Лано, я ж пам’ятаю це місто з дитячих років! Мені знайомий буквально кожен його район, з яким так чи інакше пов’язані спогади.

– Отакої! Зараз корінних киян практично не залишилося, переважно всі приїжджі.

– Авжеж! Я справжній динозавр порівняно з ними! – пожартував Едуард.

Супутниця розсміялася його зауваженню.

– Ось, наприклад, у цій старій будівлі раніше була друкарня, де я працював у студентські роки. Знаєте, у той час я не міг дозволити собі денне навчання, доводилося самому заробляти на життя, а вечорами відвідувати інститут.

– А де ви навчалися, Едуарде Семеновичу?

– За освітою я інженер-конструктор.