Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

– І що ж ви конструювали?

– Ви не повірите, якщо скажу, – усміхнувся він.

– Чому ж? Невже космічні кораблі?

– Ви навіть не уявляєте, наскільки помилилися, любонько! Я проектував зливні бачки до унітазів. До речі, якраз о-он у тій будівлі нагорі знаходилося наше конструкторське бюро.

Лана розсміялася:

– Не може бути! Виходить, я донині користуюся вашою розробкою?

– Вважаю, що тепер ви використовуєте азіатські технології, оскільки ринок захопили китайці.

Едуард розповідав багато цікавих історій, пов’язаних з тим чи іншим місцем, що сталися за часів його юності. Iнтелігентна мова супутника звучала так заспокійливо, а тембр голосу так нагадував дикторів минулих років, що, слухаючи старого, Лана потихеньку оговталася й забула про свої печалі хоч ненадовго. Їй було цікаво слухати цього літнього чоловіка, який так багато знав про історію її рідного Києва.

Вони зупинилися в одній з вуличних кав’ярень, що розмістилася в сквері між деревами. Вечірня прохолода, навіяна зеленими гілками дерев, приваблювала відвідувачів. Чоловік чемно відсунув стілець, запропонувавши дамі присісти. Сам же зняв свою бейсболку та пригладив поріділе фарбоване волосся. Різницю кольору між маківкою та вусами видно було неозброєним оком.

– Лано, яка кава вам до вподоби?

– Лате, будь ласка.

– Ви віддаєте перевагу каві з молоком? Тоді вам треба побувати у Відні! Найкращий Melange (меланж) готують там.

– Що це?

– Популярний місцевий напій. Вам подають еспресо з молоком, шоколадом та збитими вершками.

– Едуарде Семеновичу, ви так яскраво розповідаєте, що мені одразу ж захотілося спробувати, – посміхнулася співрозмовниця.

– То в чому ж заковика? Поїдьте зі мною в Австрію! Я запрошую!

– Ну що ви, для цього мені потрібна віза, якої немає.

– Але закордонний паспорт, сподіваюся, у вас є?

– Так, звісно.

– Тоді проблем немає! – підсумував старий кавалер. – Я зроблю вам запрошення, і ми разом поїдемо звідси на моїй машині.

Лана була здивована його наполегливістю.

– Зачекайте, зачекайте, не так швидко!

– А чого зволікати?

Вона щиро розсміялася.

– Може, для початку замовлення зробимо?

– О, точно! Я захопився.

Едуард Семенович підняв руку та покликав офіціанта.

– Айнен латте фур ді даме унд айнен рістретто фур міх. Охне цукер, бітте, – вимовив він німецькою.

Очманілий молодий офіціант незрозуміло втупився в клієнта, потім перевів здивований погляд на його супутницю.

Лана прийшла йому на допомогу:

– Будьте ласкаві, для мене філіжанку лате, а для мого супутника – рістрето без цукру.

Хлопець кивнув та поспішив виконувати замовлення.

– Ви що ж, розмовляєте німецькою? – здивувався Едуард.

– Трохи. Учила в школі, – зізналася Лана. – А що це вам спало на думку спантеличити цього хлопця?

– А я вам поясню, любонько. Річ у тім, що до іноземців у вашій країні ставляться більш шанобливо, відповідно, можна розраховувати на краще обслуговування.

– А ви оригінал, Едуарде Семеновичу! – розсміялася вона.

– Ну, принаймні я зміг вас розвеселити.

Однак, коли принесли замовлення, закордонний клієнт залишився незадоволеним.

– Хіба так подають рістрето?! Його приносять зі склянкою води, щоб запобігти зневодненню й очистити смакові рецептори. А у вас тут у нього примудряються навіть цукор класти. Та італійці б збожеволіли, якби побачили, як спотворюють їхні традиції!

– Ви і в Італії бували? – поцікавилася супутниця, не перестаючи дивуватися оригінальності цієї людини. Що не кажи, а європейське виховання дається взнаки.

– Звісно. У мене там нерухомість на узбережжі, – недбало, ніби мимохідь, зізнався він. – А вам доводилося бувати в тих краях?

– На жаль, ні, – зітхнула Лана.

– Але ж десь за кордоном ви були, якщо паспорт маєте?

– Туреччина, Єгипет... стандартний набір українського туриста. А більше ніде не довелося.

«Ага! Здається, у мене є поле для діяльності», – подумав співрозмовник.

– Ну, це легко виправити, – вимовив він уголос.

– Ви про що?

Едуард прокашлявся та серйозно подивився в очі дівчині:

– Лано, я вже людина немолода, мені шістдесят із гаком, але я можу й хочу розділити все, що нажив, із чарівною супутницею. Такою, як ви.

Дівчина мало не поперхнулася своїм лате, почувши таке зізнання.

– Едуарде Семеновичу, я вас не зовсім розумію...

– Лано, я хотів би позалицятися до вас, якщо ви не проти.

– Позалицятися? А зараз ви що ж робите? – вона озирнулася навколо.

– Ні, я маю на увазі не просто дружню бесіду за чашкою кави. Мушу вам зізнатися, що маю серйозні наміри щодо вас, тому прошу дати згоду на офіційне залицяння.

– Вау! – вирвалося в дівчини, вона явно не була готова до такого повороту подій.

– Мабуть, я відлучуся на хвилинку, – Лана не придумала нічого кращого, ніж утекти до туалету.

– Так, так. Звичайно.

Вона драпанула, як справжня боягузка, що злякалася життєвих труднощів. Однак супутника це нітрохи не збентежило. Едуард розумів, що дівчині потрібен час усе добряче обміркувати. Не щодня почуєш таку пропозицію. Зараз сучасна молодь спочатку стрибає в ліжко, а вже потім розбирається із симпатіями. Він же надавав перевагу серйозному підходу.

Опинившись у туалетній кімнаті, Лана зачинилася в кабінці й нарешті видихнула. Що це зараз було? Таке враження, що вона потрапила в старі голлівудські фільми й не може звідти вибратися. Офіційне залицяння?! Та вона навіть слова такого ніколи не чула! І взагалі, що уявив собі цей стариган? На молоденьких потягнуло? Йому вже «шістдесят із гаком»? Мабуть, ще й наближається до сімдесяти. Але має вигляд на всі вісімдесят!

Лана залишалася в туалеті непристойно довго, час було повертатися за столик. Вона розуміла, що старий чекає на відповідь. Але що ж йому сказати, щоб не сильно образити?