Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Хіба ще він не одстраждав свого? — почала вона. — Коли б ти бачив — не Йосип, а тінь йосипова зосталася тепер від його.

— Годі!.. цить!.. — скрикнув старий. — Ти бачиш Якова? бачиш його життя? То і радій одним.

Явдоха замовкла, похнюпилася. Ні він, ні вона всю ту ніч не спали; він мовчки перекидався з боку на бік, вона все стогнала та зітхала.

У Явдохи після тії розмови зосталась одна надія. Батько не зрікався свого сина… її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, — батько і помилує, і пожалує. І вона почала стороною розвідувати про синові наміри, почала через людей переказувати, хай прийде, повиниться. Йосип не приходив, не показувався. Разів скільки вона ходила на базар, щоб побачити його — і не бачила. Чула, що він ходив по роботах; він — хазяйський син, як простий наймит, робить на чужих людей… Що хотів стати десь писарем, та не прийняли… Що жінка і трохи не жаліє його, хоч він її як на руках не носить. Люди сміються і з його, і з неї, а він мов і не чує.

Минула зима, настала весна. Старий розпочав нову хату будувати задля Якова, а про Йосипа — ні слова, мов його немає у його, мов його не було ніколи… Старий дедалі все старів, горбатів; частіше жалівся; то те болить, то те трудить; іноді і цілий день проваляється у хаті… Частіше і щиріше почав богу молитись.

Ще поки Яків жив через сіни, під однією оселею, і Ониськові і Явдосі було веселіше, обоє раділи синовому щастю, а як перевели його у нову хату, — сум напав такий обох, що за день одно другому слова не скаже… своя хата стала гірше чужої! Так і норовить одно перед другим кинути її, піти куди–небудь, аби не бачити тих стін, у котрих гула колись бучна розмова, чувся веселий регіт, а тепер така нудна німота їх окривала. Куди більше було іти, як не до сина? Кого провідати, як не рідних? Оце старому треба свердла; свій лежить у коморі — і пішов до Якова; пішов та й сів. Слухає, як клопочуться молоді удвох, що те треба зробити, з тим раніше управитись. Як любо невістка Настя вітає його, питає: чи не їв би він або того, або другого.

Старому і їсти не хочеться — а присяде, посиде, послухає їх гомону. Коли це незабаром і стара шкандиляє.

— Пішов та й сів, — гримає на Ониська, а там або хто прийшов, скаже, або що друге вигадає.

Онисько піде, Явдоха засяде. З Настею вона погомоне і про Йосипа, про другу невістку, перекаже їй, що чула через людей, і пожуриться.

— Чому ж вони не прийдуть до вас, не покоряться? Батько б, може, й простили, — каже Настя.

— Піди ж ти! Така вже натура запекла. А може, бог його знає… може, він і хотів би, та вона не пускає. Недобра вона, кажуть, у його; ворочає ним на всі боки, а не жалує…

Тільки що отак розгомоняться, а тут, дивись, і старий через тин гукає… Одному у своїй хаті не сидиться!

Піде Явдоха, перекинуться словом–другим та й помовкнуть надовго обоє.

— Навіщо ти хоч ту хату вистроїв? Нащо ти сина перевів — хіба йому тісно було з нами? — раз спитала Явдоха Ониська.

— Про те я знаю, — глухо одказав Онисько.

— Що ж ти знаєш? Хоч би кого у сусіди пустив — все б охвітніше, веселіше жилося… А то товчись сама на дві половини, сиди, як дурна, у чотирьох стінах — слова нікому сказати.

— Ат! толкуй! — понуро одкаже Онисько і піде з хати. І бачить Явдоха, як те питання на цілий день згорбить Ониська, замкне йому рота, заніміє мову.

Перед жнивами у Йосипа знайшлася дитина. Одні казали — син, другі — дочка, треті клопоталися, що рано б ще тій дитині бути, чули, либонь, як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: «Моє ти паненятко!» Не знаєш, чому вірити. Хочеться старій бачити онуча, хочеться провідати сина, так хочеться — аж коло серця пече. Вона таки і не видержала: купила хрестик, спекла буханця і пішла до сина у неділю.

Нужда, недостача, неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний — він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло — і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов — чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все–таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.

— Навіщо його утрачатися? — гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.

Стара не змогла довго сидіти у їх — сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.

— Не барися ж, — сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.

«Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?» — думала вона, і їй так гірко–гірко стало.

— Йосипе! скажи мені по правді, — почала Явдоха дорогою, — гарно ви живете?

— А що? — глухо спитався Йосип.

— Люди таке говорять, — почала з плачем мати. — Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.

Йосип зітхнув–похнюпився.

— Зітхаєш! Не слухався батька–матері…

— Годі, мамо, годі, — непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове «годі».

— Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед