Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Ніколи!.. нізащо!.. — глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.

Явдоха мала щось казати.

— Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, — обірвав її Йосип і круто повернув від неї.

Явдоха глянула услід синові — наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…

Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитий стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того — жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка — як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить–нагинає до самої землі.

Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..

Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс — вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?

— Молодець буде! — одказував Онисько…

І от став він підростати — Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.

— То мужик, хлібороб, — жартував Онисько, указуючи на Якова, — а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…

Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?..

Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її і Онисько.

— Чого це?

Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його.

Онисько мовчав.

— Ти спиш? — спитала стара.

Онисько, хоч і не спав, не обзивався…

Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить–мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано–негадано нападеться на Якова…

— Чи так хазяїни роблять? — почне виговорювати, запримітивши який непорядок. — Той би так не зробив ніколи… — промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.

Восени у Якова родився син Грицько. Раялися, кого кумом брати. Настя намагалася на свекра.

— Куди мені старому? Є молодші від мене, — сказав Онисько і мерщій вийшов з хати.

Яків указував на сусід.

— Чого тобі чужих брати, коли є у тебе брат! — знову пораяла Настя.

Усі зраділи: справді, Йосипа кумом!

Яків пішов Йосипа прохати, та не застав дома: Йосип кудись пішов на роботу.

Узяли на підставу сусіда, а Йосипа все–таки записали кумом; Явдоха була кумою.

Старий, почувши про те, зрадів.

На хрестинах трохи підпив, обнімав сина, обнімав невістку і на внука подарував п'ятдесят карбованців, а нарешті не знать чого розплакався.

Зимою об'явили набор. Не одна мати і жінка заплакала, не один батько зажурився; сум та плач обняв усю країну. Новобранці з переголеними чубами ходять по городах, ходять по селах, швендяють од шинку до шинку, п'ють-гуляють, співають пісень таких, що аж за серце хапає, а за ними — слідом рід плаче–голосить… Легко то сказати — прощатися навіки з своїм рідним! Тоді служба була не то, що тепера: з тисячі хіба один повернеться додому та й то старцем, калікою…

Онисько чорніше землі, хмуріше темної ночі ходить і слова нікому не скаже. Яків сумує, Явдоха та Настя плачуть… Яків, як старший, на черзі стоїть. Ще коли б Йосип не був жонатий — може б, перемінив брата, а то — і в його своя сім'я. Веселе Грицаєве дворище повне горя німого, плачу кревного.

Ще поки вербовщики минали Грицаїв двір, молоді думали, що Онисько, коли вже докрута прийдеться — укаже на Йосипа; а як прийшли і стали брати Якова, а Онисько і слова не сказав, — тоді такий плач обняв жінок, що, крім його, нічого більше й не чутно. Стара стогне та руки ламає, а Настя — на десять дворів чутно — лементує…

І Настя, і Явдоха пішли проводити до прийому не живого — мертвого Якова. Онисько зостався дома.

До вечора ніхто не вертався. Онисько один у хаті нудьгує: сумно йому, важко; ходе–ходе, сяде, посиде та знову ходе.

— Піти хоч на двір… Там свіжіше.

Серед просторого двору глухо, пусто… все снігом покрилось, все збіднилось, зігнулося. Дивитись ні на що не хочеться. Онисько сів на приспі і наче скаменів: руки схрестив на колінах, очі закрив; один вітер сідою бородою похитує.

Надвечір вернулися Явдоха, Яків і Настя.

Яків задуманий, Настя з-під сліз весело очима грає, а стара мати — ледве–ледве за ними ногами плутає. Увійшла у двір, глянула на старого, що сидить, наче мертвий, на приспі, та так і облилася сльозами, Старий мов проснувся, підвів голову, розкрив очі і мутно обвів усіх ними.

— Збракували? — глухо спитав Онисько, уздрівши Якова.

— Ні, прийняли були, — почав тихо Яків.

Старий щось, видко, хотів сказати, та тільки заплямкав губами.

— Та Йосип перемінив! — скрикнула Настя. Онисько затрусився.

— Зовсім було Якова прийняли і крикнули: «Лоб!», — розказувала далі Настя. — Я так і прикипіла на місці. Коли чую — ззаду мене щось штовхається… Дивлюся — чоловік якийсь. Вийшов уперед. «Ні, — каже, — не йому лоб, а мені. Він старший брат — хай зостається дома батька–матір доглядати; я йду на переміну…» Як сказав він це