Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Явдоха, як скошена бур'янина, припала до приспи — і заголосила. Онисько устав, розправився — наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова:

— Ти просив його?

— Я й не бачив… Його, кажуть, і в городі не було; того дня тільки з роботи вернувся.

— І він сам?.. сам?.. — голосно прогув Онисько. Борода його захиталася, лице скривилося, з очей дві здоровенних сльозини покотилося і, як горох, упали на сніг…

Онисько увесь тремтів, мов його лихоманка трусила… Явдоха розливалася слізьми, Настя, припавши до неї, шептала:

— Матінко, годі вам убиватися. Що ж робити?

Онисько протер очі, махнув рукою і промовив до сина й невістки:

— Ідіть, діти, до себе… Не руш, Насте, старої, іди собі.

Яків потяг Настю за рукав і одвів геть.

— Підожди, я зараз, — промовив він до неї і вернувся до батька, що стояв перед Явдохою, узявшись у боки, і непокійно бубонів:

— А що, Явдохо?.. А що, не син?.. Ти чула… чула?

— Тату! — окликнув Яків ззаду.

— Тобі чого?

— Я хотів щось сказати.

— Кажи.

Яків зам'явся.

— Як ішли до прийому, — почав він, — я узяв грошей — своїх п'ятдесят карбованців та ті, що ви дали на онука… І Настя сказала: «Бери, нащо вони дома, а тобі у службі здадуться…» А як прийняли Йосипа — я оддав ті гроші йому!..

— І добре зробив… гаразд зробив… Так і слід, сину! — радіючи, одказав старий. — Іди додому! — і, взявши стару під руку, він повів її у хату.

— Хоч би я його ще хоч раз побачила!… Почула його голос… обняла його голову… — ридаючи, вичитувала стара.

— Не журися! Побачиш, — утішав Онисько.

На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.

— Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! — кричала стара.

— Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.

Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.

— Глянь!.. Подивись, що зробили з ним? — з плачем вимовила мати, указуючи на сина.

— Сучі сини!.. сучі сини! — шептав Онисько, хитаючи головою.

Не вспіли перекинутись словом–другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.

— Це Яковова жінка, — каже старий, — Настя… Добра жінка, добра і невістка!

Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.

— А де ж Яків? — спитався старий у Насті.

— Він зараз прийде, — одказала та.

Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з‑за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.

— Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, — прихвалює старий. — А що ж обіду досі немає? — обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.

Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.

— Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.

За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні–невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити–розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався — почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.

Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, — за ним усі устали, — і, перехрестившись, почав:

— Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… — старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.

— Тату! Мамо!.. — роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. — Простіть мене… — Він хотів говорити далі, старий не дав.

— Яка твоя вина?.. Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… — охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі. Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:

— Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Навіщо на муку лиху виростила?

Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав — не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.

— Одного буду у вас прохати, — почав Йосип, схлипуючи. — Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте — люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. — скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало говорити.

— Йосипе! — одказав старий, держачи чарку в руках. — Дивися: ото бог… — і, не доказавши, він зразу вихилив чарку.

— Та й кріпка ж яка, аж сльози видавила! — додав старий,