Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один  Жук  не лягав.  Він  водив Петра усюди;  показував рибальські снасті, розказував, куди, що  і як.  Далі  обід...  сон...

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

— А знаєш, де Шестірний? — спитав Петро Жука.

— А де?

— Правовідом...

— О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо — як він  високо піде  угору, — сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки — до човнів. Часто  після  того  Петро і з товариством, і сам  ходив  до Жука  у гості.  Приходив і Жук  до  його.  Петро ділився з ним  своєю працею. Жук  іноді  скидав на  неї  і свою  увагу; раяв, як  те  або  друге  краще зробити. І  вдячний же  був за  те  Петро Жукові!  То  було  слово  самого життя; слово чоловіка, котрий не тілько  бачив  лихо, а й на своїй  шкурі звідав  його.

Далі...  далі...  Минали дні за днями... Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала  вже у його на столі. Живі люди, живі  їх муки  заставили і самого Жука  здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому  повітати у других обставинах життя. Забажалося йому  побути між «халамидниками» — тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці  великих міст. Захотілося йому  побачити їх долю, їх горе: чим  живе  і чим дише  сей  люд.  І...  поїхав  Петро на  послідні свої  канікули не до батька-матері, — поїхав  у місто  П...

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому  картину життя...

«Хіба  се  воно?   Хіба  так  можна жити?»   Він  знемігся; упав на постелю... Мороз пробіг  поза  спиною; жаль здавив серце... «Що  я зробив кому?  в чім провинився?» — шептав він  гарячими устами, не знаючи сам, що  і кому.

З  грюком і зиком розчинилися двері.  Чиясь проворна рука  розчинила  їх, і не  одну  тілько   половинку, а  разом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один  воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним  тії  безталанної ночі... Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну  сукняну одежу  з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом коміром; через  незастебнуті поли  біліла  біла, як  папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам  — невеличкого росту;  рум’яний на виду;  очі — жовто-зелені; зуби — білі, тонкі  та довгі, мов  голочки. Петро скочив з постелі.

— А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! — усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.

Петро уп’ялив у його  свої здивовані очі...  Чи сон  то, чи приява?.. Перед ним  стояв  Шестірний!

— Ми   с  вами   еще  с  детства   знакомы... Дайте   стульев! — крикнув він, повертаючись назад.

Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали  Петрові несподівані гості.

— Вы еще из гимназии, помнится... с тем черным... как бишь  его?..  Жук, что ли...  — вів далі річ Шестірний: — Вы еще с тех лет отличались... исключительным образом мыслей. Помните желтую  книгу, из  которой вы  черпали идеи  о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?..

Петро стояв  і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.

— Садитесь...  Чего   вы  стоите?  —  солодко  вимовив Шестірний. — Садитесь... расскажите нам  все, что вы знаете по  этому  делу, по  которому мне  пришлось с вами в таком  печальном месте  встретиться. — Очі у Шестірного горіли; зуби  виблискували.

Петро мовчав — і все дивився на Шестірного. Отже погляд його  тепер  не  світив  дивуванням; а якийсь огонь займався у йому;  краска облила все обличчя Петрове... Чи то сором, чи гнів  опанував його  серцем?

— Что  же  вы  молчите? Садитесь,  пожалуйста, и  рассказывайте.

Петро  ще раз глянув, ще; опустився на кровать  — і мовчки ліг. Зуби  Шестірного потемніли, покрилися губами.

— Вы  забываете долг  приличия, — здвигаючи брови, мовив офіцер.

— Пусть  уж мы с вами  были  товарищи, — мовив Шестірний, — и  теперь вот  желаем воскресить всю  грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их...  — І він указав  на офіцера.

Той вискалив чорні  зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.

— Пусть  так! — знову  почав  Шестірний, і очі його  загорілися хижим огнем. — Вы, как  видно, долгой  практикой выработали для своего  корпуса два возможных положения: стоячее и  лежачее... Пусть   так!..  Рассказывайте же  нам, хотя  лежа, что вы знаете?

Петро шпарко повернувся на  бік.  Грізний його  погляд упав  на офіцера.

— Ви  взяли мої  бумаги?  — скрикнув він.  — Покажіть їх прокуророві, — хай він мене  винуватить по них, а не пригадує, що  колись було  у гімназії!  — І знову  Петро ліг на спину.

Шестірний цмокнув, скривився.

— Хорошо... Вы  отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для  вас?

— Я  нічого  не  скажу!  — крикнув Петро. — Мені ні  в кого  і нічого  прохати.

— Очень  хорошо-с... Ну, нам здесь делать нечего;  пойдем далее, — промовив Шестірний до офіцера.

Обидва  знялися; порипіли чобітьми — і вийшли. Москалі забрали стульці, і — знову  зачинилися перед  Петровими очима двері.

Гнів  і жаль, огонь   і холод, несамовита радість  і гірка туга  разом   обхопили Петрове серце. Воно  тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова  і очі  горіли, наче  в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками — і, мов навісний, забігав  по хаті...  Одіймаючи руки  від голови і стулюючи їх у кулаки, він  затіпався, мов  перед   смертю, і  заскреготав зубами...

«О, чом  я, чом  я не  вп’явся йому  у ті зелені  очі?!» — сичав  його  голос  по  хаті.  Петро знову  ухопився руками за голову;  знову  забігав  з одного кутка  у другий. Так  миша, ускочивши в мишоловку, котра  з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди;  кинеться у другий  бік;  поверне назад, — нема виходу, немає  волі! Залізні  пруття кругом оповили  її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами... І з ляку бігає  миша по  мишоловці, — ганяє своїми тонкими ніжками  по дерев’яній