Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

— Що  ж тебе  сюди  привело?

— Сюди?.. От ви і в Києві живете, і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи... Кому  ж то більше, як не вам?..  Коли бачу — кий біс! Вас горне  до себе  наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ  — вам немає діла! А коли  б ви  знали, скілько сліз  та  горя  веде  за  собою   яка-небудь одна  справа, одна  установа, що, сидячи в  теплих   хатах, вигадують ваші  ж просвітителі!  Вам  байдуже, що  зробив з рибалками хоч би один  тільки  закон про  оренду  озер  та затоків?! Удавила  б Київ  тая тисяча-друга рублів, що наймає він  свої  рибні лови?.. А, подавився б ти!  Скілько-то  рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів  швендяє по городу?! Подивився б ти, яка  драма, німа  драма, ішла  і ще йде  он  по  тих обідраних, облупаних хатках?  Там  з голоду люди  здихають!  А яка  шкода, яка  велика утрата  в  тому, що зовуть вони  «духом предприимчивости», коли  б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці  намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти;  кожен гурт мав свій громадський невід, свої  сітки, свої  снасті; чоловіки ловили рибу;  жінки їх перепродували — і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду? Хай так...  Склалися гурти собі — платили. Чого  б, здається, більше? Ні, знайшлись такі, що заздро подивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка... Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива  осятрина або стерлядь... Вони  думають, що  він її уминає з борщем або з юшкою... А того  й не бачать, що  той  осятер або тая стерлядь тілько й боронить його  від голодної смерті! А скілько вона  стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім’ї! — чи не сталося там чого  з чоловіком або батьком? чи не ковтнула його чорна  Дніпрова хвиля?.. Того ніхто не чув і не бачив... Бачить осятрину або  стерлядь — йому  і заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у Думу і наддав тисячею більше  від рибалок... А наші  просвітителі і тому раді, — може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів  орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого  на своїй  часті ловити... Приходиться другим  з голоду здихати... Що  йому  за  діло?  Він  купив право   на  улов;  а ти  хоч  і здихай!  Коли в тебе  є  гроші, — іди  поміряйся з ним; а немає — здихай!..  От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце  одну  якось настягав я: держу, підучую  боротись, — та не знаю, що з цього  вийде... Поки що  — все гаразд... Так  отаке  моє  життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе?  Куди  приткнешся?

— Я?  Я  ще  не  знаю, що  з  мене  буде;  куди  себе  ткну. Набираюсь поки  що  сили;  придивляюся  до  людей   і  їх життя, — думка  колись виводити.

— Писателем хочеш  стати?

— Еге  ж. А ти як  думаєш про  се?

Жук  скривився, почухався.

— Ти не згоджуєшся? — спитав Петро.

— Любов  виспівувати? — бевкнув Жук.

Наче  холодною водою  обдали ті слова  Петра; зневага і ураза  пройняли його  серце. Жук  помітив.

— Вибач, Петре, — замовив він далі. — Я, коли  хоч, не бачу справжнього діла з писательства... Що  се за діло? Так, з жиру  багаті  люди, не знаючи нужди, забавляються.

— Он  куди  ти  ухопив!  — сказав Петро. — Довго  ж ти таки  возився з темним людом, — додав, подумавши.

— Та й сам  їх миром помазався?

— Ні, гірше... І у простого народу  є пісня, казка...

— Що  ж, він  нею  живе?

— Живе у часи  спочинку. Коли руки  його  спочивають, душа  і серце  просять роботи.

— Хай  і так...  Тілько се не дає  йому  їсти.

— Не  дає.  Ти  вчиш   його  найлегше хліба  добути, а  я звертаю людську увагу на страшні картини нужди  та горя, буджу жаль  у серці...

Жук  зареготався.

— Вибач  мені, Петре! Зділай милость, вибач  за мій регіт! О-ох!  не  зможу  ж я  удержатися, дивлячись на  те, що  ти таким благим оком  та добрим серцем поглядаєш на  діла миру  сього... Хіба золото має  серце? Хіба метал  проймеш словом? О Петре! О голубе  мій! Не  тут би тобі  жити; не з цими закам’янілими душами...

— Коли вода  камінь пробиває, а  то  б  живе  слово   не дійшло до душі, — одказав Петро.

— А через скілько літ ти повернеш людські голови  на цей шлях?  — спитав Жук.  — Дай Боже, щоб через  вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!..  Візьми великих учителів, — глянь  на самого Христа... А я, Петре, тепер  живу... сьогодні живу  — і сьогодні нема  мені  чого їсти, нема  хліба сьогодні... Що  ж мені  з того, що через  вік буде, коли  я сьогодні з голоду  здихаю?

— Не  можна ж усього  зразу  узяти.

— Брехня! — скрикнув Жук.  — Не можна усього — бери частину!.. Я довго, Петре, думав  над  цим  і додумався ось до чого:  не можна просьбою — бери  силою! Бийся! борися, — а бери, добувай!

Петро мав  був перечити.

— Стій!  не  переч!  Ми  нічого   не  виспоримо...  Ходімо краще їсти...  Ми  розуміємо добре  один  одного, — сказав, задумавшись, Жук.  — Я тілько  бачу, що шляхи наші  різні, а становище їх, Петре, однакове... Де воно  буде  — чи  на шибениці, чи у Дніпрі... Все одно, де б не було!

Мов  хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його  горло  від тих слів.  Темне і непривітне грядуще підняло свою  запону і глянуло холодними очима...

Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно  заглядав він мутними очима; а по кутках, мов  трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів.  Серце його  страшно билося; голова  горіла. Сон, як живі  очевидячки,