Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

Звідти не  окликався ніхто.  Декотрі порвалися увійти  в курінь.

— Не  ходи  туди.  Там  немає нікого.

— Та  ні, он  щось  чорніє, — сказав один  і, нагнувши голову, поліз. За ним  — другі.

В курені було вогко; трюхла  солома жовтіла  на долівці; по боках  стояли казанки, лежали торби; в одній  мисці жебріла мілька, у другій  — жовтіло пшоно.  Ген  — аж  у самому кутку на розісланому сіряку  лежав  чоловік. Голова його закустрана: борода  висипала, як щітка;  обличчя — одні кістки, обмотані блідою  шкурою; очі великі горіли  якимсь болізним огнем. Чоловік лежав  і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

— Здорові були! — привітало його  товариство.

Чоловік скривився і ледве  чутно  вимовив:

— Здорові.

— Що  це ви, дядьку, недужі?

— О-ох!.. бодай  не  казати!  — І  безнадійно махнув  рукою.

— Що  ж у вас болить?

— Та все болить... — Чоловік став  підводитись, і чутно було, як хрущали його  кістки. — А найбільше руки, — передихаючи, вимовив він.  — Ще  хоч  би  не  сі виразки. — І показав свої  чорні  порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що  мов  серпом були порізані, червоніли і ятрилися. — Сказано, не  можна ні до  чого  і доторкнутись... аж  пече  — так  болить!  Пальців не  можна зігнути... О-ох!  — Він  узявсь  за голову  рукою  і промочив смажні уста язиком.

Товариство з жалем  дивилося на його.

— А де ж ваші?

— Та  ще  не  вернулися. Вони  надходять тоді, як  сонце геть підіб’ється... А ви що  за люди?

— Та  ми  з города... Вийшли погуляти та  й  завернули. Чи  не можна б у вас риби добути?

— Підождіть, наші  прийдуть. Може, і можна буде.  Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, — Господь його  знає!..  Колись було закинеш раз невід — насилу  витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар  соромно поткнутись!.. А треба  ж то і за воду заплатити, і на невід відділити... Б’єшся-б’єшся, як та риба об лід; а що  того  заробітку? Що  заробив — те і віддав;  а собі знову  позичай... Трудне  наше  життя! Ще  хоч би здоровий був, а то — от валяєшся, як я тепер... то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора  жінка приходила... Їсти, каже, нічого... Думка-то — чоловік заробив... А чоловік — дохлий валяється... Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим  і додому  пішла. — Знову чоловік провів по  лобові рукою, знову  промочив язиком смажені уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись... Декілька срібляків упало  коло  чоловіка на сіряк.

— Нащо се? — спитався той.

— Візьміть, дядьку; на ліки  буде.

— Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь  густе  курище туману, здавалося — мов хто стиглий червоний кавун  викотив з-за гори.  Туман  почав  рідшати, підніматись угору.  До куреня доносився  глухий   людський  гомін   і  томлене  чавкання чобіт.

— От і наші  ідуть, — сказав чоловік.

Гомін наближувався: стали  виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце  Петрове, коли  він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос  здався  йому.  Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то  коло  снасті, то  коло  свого  убогого  добутку. Ті  знімали сухий  невід, навішували мокрий, щоб  просушувався. Чорний мордатий чоловік, як  ведмідь  зарослий, ухопив  здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він недужого.

Ще  знайоміше здався  той  голос  Петрові: він  чув  десь його, та не пригадає де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

— Жук! — скрикнув Петро.

— Петре! — придавив Жук, — і кинулися один  одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

— Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! — казав Петро.

— Отак, як  бач.  Рибу  ловимо.

— Братця!  — гукнув  Петро до своїх.  — Мій  давній товариш — Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив  і їх з своїм  товариством.

Незабаром заблищало огнище коло  куреня; захитався казан на  триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як  рідні  брати, перемішалися між  собою, — посідали кружком недалеко від багаття — і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели  між  собою  розмову.

— Так  се ти приїхав у Київ  премудрості набиратись? — питає Жук  Петра.

— Як  і всі.  — А ти ж?

— Як  бач.  Шукаємо премудрості у Дніпрі...

— Коли був  я  дома, то  твоя   мати   скілько разів   була у  наших.  Розпитувала  все  за  тебе:   чи  не  чув,  де  ти? Плакала... — відповідав Петро.

— Не вона одна плаче на сьому світі, — журливо одказав Жук.  — Ще  її доля  і нічого. Другим  їсти  нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що  ж будемо  робити?

— То  ти  хоч  би  написав до  неї, що  живий, мов, здоровий.

— Нащо? Щоб приїхала сюди  довідатись? Не  треба!

Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

— Не  так, Петре, — почав  знову  Жук  журливим голосом, — не так наше  життя  порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі... Вона, вигодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім’ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити  коло  мого  товариства, коли  воно  зляже, як отой  лежить; не дасть  свого  добра  гоїти  болячі виразки та порізи; не  допоможе бідній   сім’ї  безталанного рибалки, коли   заробітку немає,  і  вона, холодна й  голодна, клене своє  тяжке життя  у чужій  хаті...  Чого  ж  нам  сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз  на якесь  безталання свого  сина?.. Господь з  ними!  Хай  дожива  вона  віку  на  своєму добрі, а я...  Я, як  бач:  знайшов собі  захист  і роботу! Коли б ти знав, що  за добру  душу та серце   має  оцей   темний та  необтесаний мужик, як  його усі  величають, йому  просвіти бракує — правда!  Та  де  ж йому  її узяти, коли  йому  і хліба  не стає?!  А що  до душі та до серця, — то хай наші  просвітителі поповчаться