Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

— Боже  поможи! — обізвався Петро з воза.

— Спасибі.

— Своє  жнете?

— Ні, панське.

— А з якого?

— З десятого...

Машталір зупинив коней, даючи  волю  паничеві побалакати.

— Поганяй! поганяй швидше! — каже  Петро.

Коні рвонули; курява знялася — і видно тілько   було, що  молодиця знову  схилилась, — і знову  заколихалася її постать. Далі курява усе закрила. «Лихі, лихі люди!» — думається  Петрові,  а  серце   його   щемить-боліє.  Окриває його  важка туга;  обгортають голову  чорні  думки; а перед очима — з  одного боку  мати  шепче: «Лихі  люди!»,  — а з  другого   — вони,  лихі, і  вказують  йому   на  тілько   що минуле поле.  «Дивись!  дивись!»  — мов  кажуть  їх понурі очі...  Петро і без того бачить... «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!»  — шепче Петро... Виривається з його  душі крик журби, лемент горя  і росте, росте  у його  серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед  очима знайоме поле, перегнутих людей...

— Скільки раз  по зеленій весні

Бачиш вас по долинах розлогих?

Чуєш  ваші  тяжкії  пісні,

Ту голодну молитву до Бога?!  —

шепчуть гарячі  уста Петрові...

І тепер, тілько  вийди на шлях,

Ховрашки мов, розкинулись люди

По  безкраїх розлогих степах,

І їх пісня тугу мою  буде...

Та туга з їх сльозами зросла,

У нужді  та неволі  кохалась,

Через те і важкая безмірно така,

І, як  степ  той, — широка — безкрая!

Далі...  далі...  Степи широкі; могили високі; села  з дрібною  дітворою, що в одних  сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил  угору  і криє себе, мов  запоною, від цікавих очей... Німі  хутори  між горами, покій котрих сторожать зелені  верби, посхилявши свої  віти  над  ставами... Городè курні, нечисті, з тиском крамарів, що, як черва  та, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків... І знову  поле, і знову  перегнуті люди, могили, хутори, села, городи і нудна  та курна  дорога... Далі...  далі... Ось  засиніла на  небосклоні попруга. Чи  ліс  то, чи  гори? Ось  блиснула золота баня  церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки... Цілий ряд  палат, будинків, мов  низка білих  зубів, виставилися на  горі...  Київ!  Київ!..  Тихий, мов підземний, гомін  разом  з забоями дзвонів доноситься до його  вуха...  Де  ж Дніпро? Ось  і він  — синій, аж  чорний, мов  шкура   велетця-змія,  піднімає свою  гребенясту спину, роздимає покручені боки  і з ревом  та  гуком  стрибає на  глинястий берег;  думка-то збити  з ніг  німу  величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад  свою піняву хвилю... Далі...  швидше!.. кватиря на кінці  Києва... університет... товариство... Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати  правди-слова... І всі молоді, як перемиті, і всі хоч часом  прикриті і латами, пригнічені нуждою, — а з гарячим завзяттям у серці  боротися з нею, — з дужими руками помірятися з життям, — з молодою головою, повною надій широких, шукання правди... І все те тілько  і дивиться уперед, тілько  й знаходе там свою  утіху, свою  радість, своє добро.  Теперішнє, що  колесить кругом його, таке  непривітне, таке  темне,  безрадісне!.. Там  тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне  сонечко правди!  До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно  нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до  того  тілько  й  назброїлися оці  молоді  сили! Кожен тілько  тим  живе  і дише, кожному воно  сниться  і ввижається. А тут? перед  очима? Се треба розвіяти, як пил; змести — як  нечистоту; вирвати з корінням — як  жалку кропиву... Прикрим  поглядом дивляться на  його  молоді очі; холодним сміхом  обдають його  гарячі  уста...  Тепле юнацтво! чесне  юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його  надій  приклонив він і свою  душу: до його сили  приложив і свої  руки  — і... помчався по тій широкій річці  розумового життя, яку  котять університети.

Він, такий чулий  до сліз  та болю, уразливий до безталання та нужди, — він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати... Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі  візерунки нужди:  в страшних постановах безнадійності та горя  малював він її гіркі  затії. Перед очима він  ставив живих  людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько  хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, — і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози... Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно  покладало великі надії на його;  помагало йому  у його  праці  — то добрим словом, то розумною порадою.

— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну  Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.

— А що?  Кажи.

— Ти  мало   бачив   людей. Ти  все  малюєш нам   тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько  все хлібороби та хлібороби? Є багато  й майстрових, усяких  ремісників. Ти нігде  їх нам  не виводив, не показував, — буцім  їх і немає, і ніхто  їх не  бачив  ніколи... Чого краще? Щоб недалеко ходити, — ти бачив  наших рибалок?

— Ні.

— Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря  — туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

— Добре! добре!

Другого  дня, ще  сонечко не  виткнулось з-за гори, ще не  встигло продрати свої  огненні очі, коли  київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою  запоною,  ховався від  людських очей, — по  зеленій оболоні метушилися в тумані  щось  за тіні.  То  — Петро з товариством простував до рибалок. Туман  обдавав їх своєю холодною парою; осідав  на їх одежі  дощовими краплями; велика роса  мочила їх ноги.   Вони, не  потураючи на  те, ішли  собі, — молоді, жваві, веселі.  Вели  жартовливу розмову;  співали пісень; ганялися один  за  одним. Ось  крізь сірий  туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

— Що  то — сіно?  — спитав хтось.

— Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не  видно нікого, тілько  поверх його  лежали сітки  та геть осторонь на вбитих  у землю кілках  дебелів  невід.

— Чи