Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

Помчалися темнії   хмари  далі, зоставляючи по  своєму сліду воду, понеслися вони  на другий  край, гудючи  та блимаючи: край чистого  неба усміхнувся своїм голубим  личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу  неопалі краплі, блиснув місяць — і усміхнулась до його  земля. Заходив він, мов  дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи  впокоїлися люди;  прокрався крізь  цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, — вискочив — і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.

Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадійно махнули  рукою, зо зла сплюнули — і собі  простяглися, мов  собаки, на  своїх  нарах... Сказано: злі, лихі люди!

Петро Федорович не спав.  Він  слухав, як  достукувався дощ у його  вікно; як гула хата, коли  розкочувалися страшні  грюканини грому;  додивлявся, які  кривульки чертили блискавиці... Коли ж усе затихло, як занімів надвірний гомін, — знову  стала над його очима знайома пляма; знову заходили по їй знайомі тіні...

Ось  він  мчиться додому  — вільний, скінчивши гімназію. У його  пилом припалій голові  зароїлися усякі  думки. Сонце стоїть  серед  неба  — і світ  його  розстилається по полю:  то половіє на жовтих  нив’ях  жита, то зеленим огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці... навздогін йому  понеслися його  думки.

— Чиє  се поле?  — пита  він  у машталіра.

— Грапове, — понуро одказує той.

— А де ж людське?

— Се  все  грапове: верстов на  тридцять вподовж і  на двадцять ушир.

І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи  копаються його  білі  руки  у сій  чорній землі?  А серце йому шепче: ні, грап у столиці гуляє;  тепло йому і затишно; весело і розкішно; не  знає  він  ні  в чому  недостачі, — бо не  знає  і краю  у своєму добрі... Тут, замість його, німець заправляє: чужими руками землю  оре, чужою  працею орудує;  а єврей за те гроші  носе... Тепло німцеві, тепло  і євреєві. Куплене добро, добуте  чужою  працею, склали на мужичі  хури; без краю  потяглися вони  степом до залізниці; а там — залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні  ребра — і понесе по всьому  великому світу, по всій  широкій землі, кинувши дома  стілько, скілько треба, щоб  не поздихали з голоду  робочі  руки... Добро  пішло по світу, а гроші  до пана... І гудуть його  палати серед  столиці бенкетами, грають  огнями, блищать золотом... А тут, серед  поля, скиглить голодний люд  свою  голодну пісню... Стелеться вона  вітром  на  змочених його  потом ланах;  а сонце їх золотить своїм  ясним світом... Що  йому  до того, хто плаче, хто скаче? Воно  всім однаково світить, усім однаково гріє...

І  темніє світ  у Петрових очах, — застилає його  важка туга.

Ось бовваніє завод.  Височенний димар  викидає клубки чорного диму.

— Що  то? — пита  Петро.

— Винниця.

— Чия?

— Грапова. Єврей куре.

— А то чий  палац?

— Грапів. Німець живе...

«А то на  пригірку чиї  чорніють хати  з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті  дощем, обшпуговані негодою?»  — думає  сам  собі  Петро.

— Торкай, торкай коней! — каже  він, одвертаючи своє лице  від того...

Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню... І гуде та пісня увесь  шлях, усю велику  дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний  батько і мати.  Постаріли обоє, згорбилися. Не  старіє тілько  радість  у їх серці:  батько радіє  своїм  сином; мати не надивиться на свого  сокола.

— А куди, сину, тепер?

— Туди, куди  й усі. До університету, у Київ.

— Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, — каже мати:  — ганяють вашого брата;  кажуть:  з учених  все лихо встає...

— Петро не  той, стара, — перебиває батько: — він  не стане  з такими якшатися!

У Петра дух захопило у грудях.  Шкода йому  рідного батька й матері, що зросли у інших  установах, викохалися на інших  звичаях... «Что мне  и тебе, жено?»  — вчувається йому  — і носиться перед  його  очима святий образ  святого чоловіка.

— Чи знаєш, сину, Шестірного? — пита мати. — Ви з ним хоч і не разом  ішли, та ти б повинен його  пам’ятати.

— А що  він?

— У столиці вчиться. Через  рік, кажуть, великим паном буде...

— А Жук  де? — пита  Петро.

— То  —  пропащий,  сину!  —  безнадійно  відказала мати.

— Як  саме?

— Так.  Змандрував кудись. На  заробітки пішов, чи що; тільки  як  пішов — то  й  слух  за  його  запав... Бідна мати часом  до нас  прийде; розпитує за тебе — і плаче-плаче, розказуючи за  свого... «Чи  йому  недобре дома  жилося? чи  він  у чому  недостачу терпів?.. Ніт  же, узяв  у голову: на  заробітки піду!  І  пішов, і  скрився, мій  сокіл, і  нема від його  ні вістки, ні чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..

Канікули не забарилися пробігти. Петро знову  в дорозі. Виряджав його  батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб  стеріг  себе, не давався у руки  лихим  людям, котрих тепер  стілько розвелося, що  хотять  в достачах усіх порівняти, — зрікаються свого  добра, свого  роду  і йдуть на  неминучу погибель... «То — лихі  люди!» — каже  мати. А серце  Петрове болить разом  з матернім серцем... Йому вчувається пісня голодного люду;  йому  ввижаються їх недостачі, чорні  коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані  кустраті голови... Ось  ціла  вервечка їх, з засуканими по  лікоть   руками, з  перегнутими спинами,  ворушаться по  жовтій  ниві... Як  крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони   уперед  та  вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх — стіна  жита;  позаду  — як побите військо, снопи лежать рядами... Кланяються довгі  стеблі  додолу, — лягають під їх зубчастими серпами... Сонце стоїть  над  головою; пече, а не  гріє.  Біжить піт  з женців, заливає очі, капає з носа, мов  з лійки. А вони  все колишуться, все посуваються далі та далі...  Ось підвелася одна  молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона  від нестямки руками