Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

— Що   ж  я  через   народ   придбав?  —  допитувався Шестірний: — Науку  дав мені  твій  народ?

— Дав! — з запалом відказав Жук.  — Він гроші  дав, щоб тебе  навчали!

— А  віддай   йому  назад   ті  гроші, то  думаєш — науку заведе  він  на них?  У шинку проп’є!

— Що  ти сим  хочеш  сказати?

— Що  без правителів твій  народ  ні к бісу не годиться!

— Хто ж про  се спорить? Ти мене  не розумієш... Нащо і правителі, як не на те, щоб  вести  народ  уперед?  Знай же це! Тілько ж знай  і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього  своєму народові. Він  ніколи не  зречеться ні  свого права, ні  своєї  власті, — ні  тоді  навіть, коли  власть  його зовсім  не потрібна буде!

— Такого часу ніколи не буде! — одказав Шестірний. — Завжди будуть  поміж  людьми викидатись і розумніші від других, і удатніші. Вони-то і будуть  правити громадою.

— Чи  правити-то? А чи не  пильнувати про  громадське добро, без твого  правежу?

— Тож  — і добро  пильнувати...

Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.

— Ти, певно, в управителі полізеш? — якось глухо  запитав  він.

— Атож! Ширша постать — більше  нажнеш.

Огонь у печі  потухав; перегоріле  угілля  тліло, та  вже не давало  того світу. Ще  спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за стіною стояла ніч і заливала все темнотою. При  останніх словах  Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, — видко, знайшовся десь  неперегорілий прутик, — і огонь  освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими  вищиреними зубами, наче збиралося уп’ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв  Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів  рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годі, перестань!  тут  не  знайти тобі  теплого привіту своїм  одиноким думкам... Бач, яким холодом навкруги дише!»  — То було  на хвилину. Прутик, гнучись у три  погибелі, не  забарився згоріти — і світ  потух; білий  попіл  прикрив зверху  червоне угілля... Повіяло справді холодом; обдало  темнотою, забуттям...

Петро Федорович закрив очі.  Чи  то  сон  був, чи  мана його?  Навряд чи сон, — бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він  хотів  щось  сказати, та язик  не  повертався у роті — задубів;  важке  зітхання сперлося в грудях.  Він похлинувся ним, як  похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже  нова  мана...

Стояв цілий збір  учеників, учителів, інспектор, директор...  На столі лежала книжка у жовтій  палітурці — та сама книжка, котру  не раз читав  Петрові Жук  і котру  витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона  перейшла  з самого споду  скриньки до божниці, — про те ніхто не знав.  Знав  тільки  Петро, що звечора Жук  з Шестірним за щось  довго  змагались; а на  другий  день  прийшов надзиратель і поліз  до божниці...

У  зборі   усі  були  похмурі; усі  ждали   чогось   страшного, — наче  усі були  на кару  виведені... Ось прочитали про вину  Жукову... Ось оддали  йому  щось  у руки... Цілий збор заколихався — і Жук  вийшов з гімназії.

Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом  і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:  «Петре! тепер мої руки розв’язалися... Сім рік вони були спутані, — сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки... Як вона  досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого  про  се й згадувати».

— Як  же  ти  тепер   думаєш бути?  — питав   його   Петрусь.

— Так, як і всі люди... Що  ж? доступу мені в університет немає... Подякуй за се від мене  Шестірному: скажи йому, що  він  не  забариться високо піти  угору!  Це  не  посліднє наше   розставання... ми  з  ним   повинні  стрінутись знову — може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так...  Одначе хоч і не кажи; він  сам  добре  знає! А сам  ти, Петре, бережи себе, своєї  душі, свого  серця... Може, тобі коли  прийдеться круто  на  сьому  широкому світі, — знай: оця  рука, наскілько зможе, запоможе тобі!

Жук  подав  Петрові руку  — свою  велику, чорну, гарячу руку...  Петро плакав. Обнялись — поцілувались. Жук зложив свої  пожитки на віз, сів — і поїхав. Мов  хто криги приложив до  Петрового серця, коли  повозка скрилася з очей;  мов  хто здавив його  за  горло  руками: сльози у три руч’ї  облили його  лице... Він  упав  на  постелю — і довго плакав, важко плакав... аж поти не спустилося сонце  за гору, не обгорнула ніч  землю; аж поти  не прийшов Шестірний з гостей, червоний-веселий. Від його  страшенно несло хмелем... За  ним  незабаром убіг Попенко. Він  десь  цілий день   крився.  Ускочивши у  хату,  він  мав  щось   сказати Жукові — і великим дивом  дивувався, як почув, що Жука вже  немає і не буде.

— Таки  здобувся свого... А й огнем же грав! — вимовив він  зітхнувши.

Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної  ганчірки, висіли вони  над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменшалося, хмари, мов  живі  страховища, роздималися-піднімалися — і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима.  Ніч чорною марою налягла на  землю  — і зорі  не  хотіли  її звеселити. Темно, душно, парно, як буває  душно  і парно літньої ночі перед  дощем. Ось і він не забарився... Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і опустилася стрілою у яр;  гогонула земля, тіпаючи на  своїх  широких грудях, як  пір’їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати;  зацокотали шибки у вікнах; струснулися підвалини; загуло-зашуміло в повітрі... Дощ, як з відра, линув  на землю  — і зразу  покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в’ючись гадюками по ровах, щось  глухо булькочучи, грізно пінячи; зашуміла вода  на  низині, шукаючи виходу, і, не знаходячи, щось  булькотала своїм  бульбашковим язиком, наче  сердилася... Моргала моргавка з усіх боків; переписувала  темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь  світ  своїм  страшним гуком...

Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб  Господь