Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

тендітним, чистим паничем; на  йому  сорочка — як  сніг; каптанок — як з голочки; усе на йому  чисте-гладеньке, як і лице  Шестірного — біле-рум’яне; одні  тілько  очі та зуби давні:  очі  — з зеленим виблиском, зуби  — дрібні  та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же  розвалькуватий, такий неохайний біля  себе, як і давно! Каптан у пір’ї, в пилу;  сорочка чорна, пом’ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-непривітні. Попенко — у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений,  як  киця,  припомаджений, надушений... І Петро — геть підріс.  Він уже у п’ятому класі; Шестірний та Жук  — у сьомому; а Попенко — в богословії.

Ніч  надворі; холодна зимня ніч  у суботу  проти неділі. Такі  ночі  завжди зганяють людей  у теплу  хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли  надворі вітер  виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, — там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла  розмова... Очі любо  грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка — і всі запивають її теплим та пахучим чаєм.  Такі вечори часто проводив Петро у своїй  рідній  хаті. Тепер  не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум’я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колір:  стіни, долівка, шибки  — все  миготить, мов  розтоплене золото... Товариство сидить коло  груби  і дивиться на  огонь, на  його  огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того  гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну  хвилю  огню... Тремтить та хвиля, — то  здіймаючись високо  угору, то  склоняючись набік, — і разом  з нею  тремтить по хаті червоний світ, а в світові  колишуться і бігають  довгі  тіні...  Тінь  Жукова, як і  хазяїн  її, лежить серед  хати  на  рядні  — труситься, мов од холоду;  Шестірного — сидить на стульці  і, схиливши голову, переходить то на  той, то на  другий  бік, куди  повійне   огняне зарево. Петрову тінь  мов  хто  укопав серед хати, — стоїть  вона, то  підскакує вгору, то  опускається униз;  а тінь  Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То  вона  опиниться коло  тіні  Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні  Шестірного, мов  хоче  поцілуватися з нею;  то заскаче-застрибає по  всій  хаті, по  всіх  кутках...

Коли тіні  стрибають, бігають, трусяться, товариство, не помічаючи того, веде  мирну розмову. Попенко  розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п’яницькі  бенкети, про  розбої   цілої  валки обходу, про  попівен, попів, матушок...

— Попенку!  — обізвав його  Жук:  — Оце  ти  розказуєш нам  про  свою  братію, — смієшся, глузуєш з неї.  А що  ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подісися? Мабуть, як і дід, прадід  та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там — і собі протертою ними стежкою підеш... Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю  жінкою, станеш попом, зів’єш  своє кубло та й будеш Божу  службу  правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи  як?

— Атож!  —  одказав Попенко:  —  Учись,  учись   у  сій проклятій бурсі  та й покинь хіба на  самому кінці? Себто пливи-пливи та на березі  і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там  рік  або  два, поки вишукаю багатшу попівну та кращу  парафію; а там  — пострижуся... Нам  один  шлях!

— Чого  один?  А далі вчитись? — пита  Жук.

— В академію? Ну її, ще в ченці  пострижуть.

— А в університет? Тепер же і вам  можна...

— Чого   я  туди  піду?  чого  я  там  не  бачив?   Хіба  мені університет хліба  дасть?   Тут  уже  певне знаєш,  що  хліб буде; а там — попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що  в драних штанях ходять...

— Та-а-к!  — одказав Жук  і  замовк,  задумався. — Та воно, і попом бувши, можна людям  добро  робити, — трохи згодом  мовив. — Та  ще, дивись, чи  не  більше, ніж  кому другому, бо піп так близько стоїть  до народу; люди  звикли його  батюшкою звати... От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу — учитися; у свята  — народні бесіди, поучай уму-розуму... Погано, що у вас медицини не вчать;  вона  б якраз пригодилася попові.

— Ту-у-ди!  — розтягаючи одказав Попенко.  — Ради чого  я  це  все  буду  робити? Що  воно   мені, хліба  дасть? грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в Бога  вірує; а вивчиться — він  і церкву забуде, а про  батюшку — поминай як звали! Прийдеться йому  коли  не з голоду  здихати, то над  сухарем  давитися: та ще  й з поученій твоїх  він наглумиться...

— Зовсім не так, Грицьку... Зовсім не те...  Народ ніколи  не  забуває того  добра, що  йому  зробиш... Тілько роби справжнє добро, а не шукай слави  та грошей через  його... Школу постав так, щоб  виходили з неї  не  писарі-п’явки, а грамотні люди.

— Та ради чого я це буду робити? — скрикнув Попенко. — У мене, може, будуть свої діти, котрих треба  до розуму довести! Синам — воспитаніє дати, дочкам — придане надбати... бо хто тепер  бере  безприданок? Хто ж мені  усе це дасть?  Твоя  школа, твій  мир?

— То він, бач, дума, — усміхаючись мовив  Шестірний, — що  громада сама  своїми силами виб’ється в люди?

— Атож.  Від кого  ж їй помочі ждати?

Шестірний зареготався.

— Чого  ж ти регочеш? Ну, кажи, що  думаєш.

— Я?  — спитав Шестірний. — Я думаю  так:  попадись ти  оце  кому-небудь з такими думками, то й буде  тобі  на горіхи... Гулятимеш там, де Сидір  козам роги  править!

— Чого?  що  ж я кажу  таке?

— Як  що?  Хіба  не  видно, куди  ти  стрижеш? Громада, мовляв, сама  себе  знає... Їй  не треба  ні старших, ні...

— Воно, коли   хоч, то  краще б  було, коли   б  усі  були рівні, — почав  Жук.  — Отже, коли  цього  ще  немає, то я його  і не  чіпаю.  Я кажу  тілько, що  громаді нічого  від теперішніх своїх  старшин добра  ждати.  Коли сама  вона  не придбає, то даремні її надії!

— Як  же вона  сама  придбає?

— А ось  як...  По-моєму, усяк, хто хоч трохи  вище  став від сірої маси  народу, — не лізь