Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

— Я спав, — одказав Петрусь.

Жук  устав;  витяг  скриньку з-під кроваті; вийняв запасний  тютюн.

— Ну, з чого  ж я тепер  покурю?.. — безнадійно спитав сам  себе.  — От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову  ліг на ліжко.

Сонце сідало;  стіни  потемніли; тілько  на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по  кутках  зовсім стемніло. Шестірний сидів  і дивився у вікно на  вулицю. Петрусь і Жук  лежали — мовчали. Жук  так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь  освічував його хмурий  вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько  падали на долівку.  Петрусь слухав того шкварчання, лічив  сам собі, скілько раз плюне Жук.  Ось у хаті зразу почервоніло; ясні  коники на сволоці обернулися в рожеві  здорові плями і дедалі  блідніли та блідніли; хату окрили рожеві  померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони   зсунулися — зступились, — чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна  — чорна і непривітна, як  тінь  павука-тарантула. Петруся зовсім  не видно було; а в Жука  несамовито шкварчала папіроса і освічувала його  гострі  очі.

— Чи  в хаті  є  хто, чи  чорт  має?  — крикнув Попенко, убігаючи в двері.  — Чого  ви  сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він  черкнув сірничком — і  світ  осіяв   хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

— Чого  ви  зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід!  Баришня,  братця, дала, — з  своїх  рук  білих  так  і всипала аж дві пригорщі! Ще  казала, щоб  приходив їсти, скілько схочу.

— Та тут, брат, біда! — чухаючи  потилицю, похвалився Жук.

— Яка  біда?

— Надзиратель був.

— Ну?

— Узяв  люльку  і тютюн.

— Як  же  він  дознався, що  є?  Хіба  на  видноті лежали?

— То ж то й є, коли  б на видноті клав  — жалю  не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь — люлька вже  в руках  у надзирателя.

— Що  ж ти сказав?

— Що  сказав? збрехав! Сказав: не курю;  а в нас, кажу, є семінарист, — може, його...

— Нащо ж ти мене  вплутав?

— То  ж  то  й  є!  Я  тепер   сам  себе  лаю.  І  що  б  було, дурному, по правді  казати.

— То завтра  скажеш, чого  ж?

— Та завтра  скажу; а сьогодні мучить... Задумався.

— І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! — знову він  скрикнув гірко.

— Та ну! Годі! Іди  до ягід, — казав  Попенко, глитаючи ягоди, як  індик зерно.

Жук  підійшов. Узяв  трохи  в жменю і почав  жувати.

— А  тобі  дати?   —  повертаючись  до  Петра,  спитав Попенко. — На! ягоди  добрі. — І він кинув півжмені на постелю.  — А ти, Шестірний? Іди  й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов  не чув; сидів  і дивився в вікно.

— Його   не  займай тепер... Бач, як  задумався. Високо щось, певне, думає! — І Жук  плюнув.

— Уже  ж  не  про  крадіжку ягід,  — процідив Шестірний.

— Не  про  ягоди, то про  люльки, — уколов  Жук.

Стихло. Трохи згодом  постать Шестірного заколихалася; почувся глухий  плач, котрий дедалі  все  дужчав-піднімався.

— Я не знаю, чого ти на мене  наскіпався, — крізь сльози мовив Шестірний: — я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли  люльку, а він звертає, що я винуватий... Я буду прохати, щоб  мене  перевели з кватирі...

— І жалійся, і проси... Чого  ж? Доводь уже до краю! — грізно скрикнув Жук.

— Сами нічого  не роблять — тілько  сплять та лежать, та курять... Урока за ними  не можна  вивчити, — такий гармидер та колотнечу зведуть... Боже  мій! Боже  мій! — розлягався Шестірний. І  плач  його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його  ніхто не втішав; тепле слово  привіту  не виривалося з уст його  товариства. Жук  якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово  задавило жаль у кожному серці... Ніч  своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати  і кожному нашіптувала чорні  думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов  згонила непривітні  тіні.  Вони   задрижали,  зникли... Знову світ...  знову  день... і пусто, і холодно у сірій  хаті! Петрусь лежить на  постелі, дожидає обідати товариства... Убіг  Попенко;  уплив   гордо   Шестірний;  не  чутно   було тілько   важкої ходи  Жукової. Жук  аж  надвечір вернувся. Ніхто  його  не  спитав — де він  був;  нікому і він  не  казав про  се.  Каптанок, заснований павутиною, та темне  лице казали, що  Жук  був десь  у глухому  місці.

— Де  ти, як  та  чортяка,  убрався в  павутиння? — не витерпів Попенко.

Жук  грізно глянув  через  плече  на спину каптана.

— Проклятий карцер! — промовив глухо і сів їсти.

Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискаряючись, блищали, як сніг, з темного кутка  хати... Заболіло у Петруся під серцем; здавило щось  за горло; він опустивсь на постелю...

На ясну жовту пляму  мов що дмухнуло, так вона  зникла зразу.  Нічні померки розлилися кругом.

Нешвидко Петро Федорович розкрив очі...

І знову  рожевим світом  глянуло на його  перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль  з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука... То  був сухий  і блідний Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага  попалила його  уста, — вони  були чорні; огонь  тривоги вилизав глибокі западини в щоках, — аж усмокталися вони  всередину; скули  і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої  жовтої  шкури; одні  очі горіли болізним світом; білки  їх були  мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче  угілля.  Страшно було  глянути на  Петра Федоровича! Він  ледве-ледве на  ногах  держався. То  не  чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті: їй не було покою на сьому світі, і не приймала її сира  земля!

Поснувавши по хаті, та тінь знову  лягла  — і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні  думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони  по  хаті;  як  сніг  у завірюху, заграли свого  веремія.

І  знову  йому  привиджується знайома хата  у великому місті.  І знову  він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося — підросло. Шестірний дивився уже паничем,