Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Лев трохи відступив, але не пішов. Я ж відчувала кожен рух Луки, коли він підняв мене й посадив під дерево, обережно притримуючи мене за плечі.

— Ти в нормі? Єво, скажи щось! — Його голос був сповнений тривоги, і я ледь змогла посміхнутися крізь біль.

— Я… нормально, — прошепотіла я, але це була брехня.

— Не вигадуй, — його темні очі дивилися просто на мене, шукаючи підтвердження. — Мені потрібно оглянути рану.

Я кивнула ледь помітно. Він швидко нахилився ближче, обережно розстібаючи ремінь моєї куртки. Я ледь не зойкнула, коли холодне повітря торкнулося пораненого місця.

— Це буде боляче, — сказав він тихо, протягуючи руку. — Тисни, якщо нестерпно.

Його рука була гаряча й сильна, а я стискала її так, що побачила, як на пальцях виступили краплі крові. Він не звертав на це уваги, обережно обробляючи рану.

Коли він закінчив, я схопилася за край його куртки, не даючи йому встати. Лука захитався й уперся рукою в дерево, щоб не впасти на мене. Його обличчя було так близько, що я могла відчути його дихання на своїй щоці.

— Єво, — прошепотів він, і його голос звучав так м’яко, що я ледь стрималася, щоб не зірватися в обійми.

Я мимоволі торкнулася його щоки, відчуваючи тепло його шкіри. Наші губи були на відстані подиху одна від одної, коли різкий голос Лева перервав момент:
— Що ви там робите?

— Нічого! — крикнула я й легенько штовхнула Луку в лоба. Він відкинувся назад, сів на землю й почав сміятися. Його посмішка була такою щирою й теплою, що я не могла не посміхнутися у відповідь, навіть крізь біль.

Лука подивився на мене довгим, вимогливим поглядом. Його губи стиснулися в тонку лінію, а в очах було видно наполегливість.

— Єво, ти маєш повернутися. І крапка, — сказав він рівним тоном, але я відчувала, що це не прохання, а наказ.

— Я не залишу тебе тут, — відповіла я твердо, хоча голос звучав слабше, ніж мені хотілося. Я спробувала зосередитися на ньому, ігноруючи біль у боці.

Лука кілька секунд дивився на мене, потім зітхнув, приклавши долоню до чола, і повернувся до Лева.
— Ми всі повертаємося. І зараз.

Лев знизав плечима, але я бачила, що він виглядає дещо роздратованим.
— Може, тоді я понесу її? — запропонував він, роблячи крок ближче до мене.

Я відкрила рота, щоб щось відповісти, але Лука вже відреагував швидше. Він стягнув із себе важкий рюкзак і кинув його Леву до ніг.

— Ти понесеш це, — сказав він коротко. Потім швидко розстебнув свою куртку й зняв її. — А Єву понесу я.

Я навіть не встигла заперечити, як Лука опустився на одне коліно переді мною, повернувши спину.
— Лізь.

— Але… — почала я, але його погляд не залишав місця для суперечок.

Я неохоче поклала руки йому на плечі, відчуваючи тепло крізь тканину його сорочки. Він легко підняв мене на спину, наче я важила не більше, ніж перо.

— Тримайся міцніше, — сказав він, поправляючи мої руки на своїх плечах.

— А якщо я впаду? — жартома спитала я, але Лука, здається, не оцінив гумору.

— Не впадеш, — відповів він серйозно.

Лев тим часом підібрав рюкзак і куртку.

Руки Рудика напружилися, і я мимоволі помітила, як його м’язи виразно окреслилися під одягом. У нього було татуювання на шиї — маленький чотирилистий клевер.

Ми йшли мовчки, чуючи тільки звуки наших кроків і шурхіт листя. Я відчувала, як Лука рівномірно дихає, але згодом його подих став важчим, а краплі поту почали виступати на його лобі.

— Лука, зупинися, ти втомився, — сказала я тихо.

— Нічого страшного, — буркнув він, але я знала, що він бреше.

— Мені треба… у туалет, — сказала я несподівано, знаючи, що це єдина причина, яка змусить його поставити мене.

Лука зупинився й обережно опустив мене на землю. Я ледь трималася на ногах, але швидко відійшла за дерево, намагаючись приховати біль. Звідти я чула їхню розмову.

— Якщо ти такий сильний, то чому не допоміг? — почав Лука, його голос звучав різко. — Справжній чоловік не стоїть осторонь, коли треба діяти.

— А хто сказав, що я не діяв? — огризнувся Лев. — Може, ти просто занадто егоїстичний, щоб це помітити.

Слова Луки стали ще холоднішими.
— Дійшов до того, щоб коментувати? Може, спробуй зробити щось корисне замість цього.

У відповідь Лев різко вдарив Луку в обличчя. Я чула звук удару й одразу вийшла зі свого сховку. Кров стікала з куточка Лукавої губи, але він навіть не витер її, тільки дивився на Лева зі зневагою.

— Досить! — вигукнула я, зупиняючи їх.

Лев підійшов до мене, ніби хотів підхопити мене на руки. Я рефлекторно підняла руку й дала йому ляпаса.

— Не чіпай мене, — прошепотіла я, відчуваючи, як щоки палають від гніву.

Я повернулася до Луки, який, здається, злегка всміхнувся, але швидко приховав це.

— І ти теж не будеш мене нести, — сказала я, схрестивши руки на грудях. — Просто дай мені руку.

Лука мовчки простягнув руку. Я взяла її й відчула тепло його долоні. Моя увага мимоволі зупинилася на слідах крові, яка вже запеклася на його пальцях.

— Це через мене, — прошепотіла я, торкаючись цього місця.

— Тримайся, — відповів він коротко, але в його голосі було щось заспокійливе.

Йти було важко, але я не відпускала його руки. Вона стала моєю опорою — і, можливо, навіть чимось більшим.

Ми йшли мовчки. Лука міцно тримав мою руку, допомагаючи мені рухатися. У повітрі висіла напруга, як перед грозою. Нарешті Лев порушив тишу.

— От скажіть мені, Лука, — його голос звучав зверхньо, — чому ви так уперлися в цей бункер? Думаєте, що він врятує вас від усього? Світ змінився, а ви живете, як щури під землею.

Лука навіть не обернувся, але я відчула, як його рука напружилася в моїй.
— Це місце тримає нас живими. І якщо ти такий розумний, то, може, поясниш, чому ти сам просився сюди?

Лев зневажливо пирхнув.
— Просився? Дай спокій. Я б і сам впорався. Просто подумав, що ви виглядаєте жалюгідно й вам потрібна допомога.