Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Я стою біля самого краю рингу, стискаючи пальці в кулак. Гул голосів тисне на вуха, але я не чую окремих слів — лише суцільний гул, що накриває, як хвиля.

Ведучий гучно оголошує імена. Вовк. Фантом.

Фантом… Це він.

Бій починається.

Вовк кидається вперед, і я бачу, як Фантом ухиляється, відступає, контролює ситуацію. Він не б’ється бездумно. Він читає суперника, вивчає його.

Але Вовк теж не новачок.

Різкий удар у корпус — і Фантом хитається. Ще один удар — його голова відкидається назад. Серце завмирає, я роблю крок вперед, майже забувши, де я і навіщо тут.

— Вставай! — шепочу я, сама не розуміючи, чому.

Фантом падає.

Здається, на секунду в залі настає тиша.

Він не рухається.

Я вдихаю, ледве стримуючи паніку. Ніби це я зараз на рингу, ніби це мене збили з ніг.

Але він рухається.

Він підводиться, повільно, з зусиллям.

Вовк уже впевнений у перемозі, кидається вперед — і це його помилка.

Фантом ухиляється, і в наступну мить його удар влучає у Вовка.

Ще один.

Ще.

Натовп кричить, вибухає гулом.

Вовк падає.

Ведучий кричить щось у мікрофон, піднімає руку переможця.

Я не чую.

Я дивлюся тільки на Фантома.

Він озирається. Його погляд ковзає по натовпу, а потім зупиняється на мені.

Я завмираю.

Його очі холодні, відсторонені, але всередині щось спалахує.

Він не впізнав мене.

І це добре.