Читати книгу - "Анхель, Анна Акімова"

- За що ти мене так любиш? - Це питання крутилося в моїй голові, коли я лежала до нього спиною, а він, ледь торкаючись, перебирав моє волосся. Може, він намагався його розплутати, а може, просто милувався. Ці дотики здавалися майже випадковими, але в них було щось більше - невловиме, але справжнє. Сонце пробивалося через прозорі фіранки у вікні, у будинку, у селі, у Швейцарії, на планеті Земля.

Деякі спогади з минулого дивним чином змінюють свій вигляд. Вони більше не тиснуть тягарем пережитого, не спалахують болем або радістю. Вони перетворюються на фільм - іноді документальний, іноді з красивими кінематографічними вставками. І ти вже не головна героїня, а просто глядач. Цей момент, коли усвідомлюєш, що біль залишився десь позаду, приносить полегшення. Він уже не владний над тобою. Ще недавно я думала, що це було лише трейлером - уривком життя, який міг би статися з ким завгодно. Але чомусь сталося зі мною.

І ось тепер я дивилася на свої спогади з висоти того самого спокою, який, як мені здавалося, ніколи не прийде. Наче знайшла точку опори. Навіть його слова про те, що я вродлива, більше не викликали в мене ні сміху, ні сумнівів. Я більше не відчувала насмішки в цьому зізнанні. Раніше б я подумала: та щось із ним точно не так, якщо він говорить такі речі. Але тепер? Тепер я вірила.

Усе життя я знала, що я некрасива. Не те щоб я скаржилася на це або ревнувала до подруг. Просто сприймала як даність. У підлітковому віці мене втішала думка: «Ну, я не красуня, зате розумна». Потім я вступила до університету і розчарувалася. Виявилося, що й не розумна. Тоді я вирішила полишити спроби мати кращий вигляд - яка різниця, яке в мене волосся, яка зачіска, який макіяж? У будь-якій кімнаті, куди б я не заходила, я завжди відчувала себе найнепомітнішою жінкою.

Колись я намагалася грати зі світлом - сідала там, де освітлення краще. Потім навпаки - ховалася в тіні, але й це привертало непотрібну увагу. І врешті-решт я зрозуміла, що найкраще зайти в кімнату голосно, з легким сміхом, наче ти вже частина компанії. Це спрацьовувало. Люди починали поважати мене. Але це не робило мене красивішою. А потім настав момент, коли я стояла перед дверима і... просто не увійшла.

Так, у кожного є свої сильні та слабкі сторони. Але що, якщо я не хочу приховувати слабкі? Що, якщо я хочу, щоб мене любили просто за те, яка я є? Не за зелені очі, не за таланти, а за щось невловиме.

І тепер, лежачи поруч із ним, я нарешті наважилася запитати: «За що ти мене так любиш?» Його відповідь здивувала мене своєю простотою. Він поклав голову мені на плече і, немов вимовляючи звичайнісіньке зізнання, тихо сказав:

- Я люблю тебе не за те, що в тобі є. Я люблю тебе за те, чого в тобі немає.

Шкода тільки, що все це - знову тільки в моїй голові. Але це те, що безумовно допомагає мені рухатися вперед, туди, де це можливо в реальності.