Читати книгу - "Інтернат"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Паша хоче його відсунути від себе, торкається рукою псячого хребта, відчуває, як пес приречено здригається. Давай, давай, каже Паша, іди звідси. Але пес упирається й не йде, повертає до нього морду, зазирає Паші в лице, натякаючи, що йти йому звідси нікуди. Власне, як і самому Паші. Неправильно все це, думає Паша, пес мав би захищати, огризатися, а тут навпаки: лежить, засунув голову мені під лікоть, ніби не хоче нікого бачити.
Та й інші тут — відводять очі, загортаються в ковдри, зариваються у власний одяг, як риби, що ховаються в мул. Віддалік, в іншому кутку, на стільці сидить старенький. Зелене жіноче пальто, розмокла вуханка. Стілець приніс, очевидно, з дому. Тримає на руках якісь перемотані подушки. Кожен, тікаючи, щось тягнув за собою, він ось, схоже, вирішив, що без подушок вирушати кудись немає жодного сенсу. Паша роззирається, розглядає публіку. Хтось спить на ковдрі, просто на підлозі, хтось обкладається торбами, щоб жодної не потягли, хтось прикотив валізу. Але переважно речей на руках небагато. Зрозуміло: поспішали, хапали, що трапиться під руку. Передусім документи й коштовності. А тепер сидять і недовірливо дивляться довкола: маючи в кишені золоті сережки, не надто охоче знайомишся з невідомими біля камер схову. Паша ловить ці погляди — погляди людей, у яких є що відібрати, було би бажання, і які через це вразливі та беззахисні. Вдома ти спробуй познаходь усі ці браслети й купюри. А тут усе при них: добре понишпори в кишенях чи за пазухою — все знайдеш, усе відбереш. Вони самі це розуміють, тому й дивляться довкола зацьковано, ковзають поглядом по чужих тілах, а коли зупиняються на тобі, то в погляді відразу ж з’являється страх і ворожість. Пес це теж відчуває — нікому він тут не потрібен, ніхто його тут не тримає, і розраховувати він тут може не так на чиюсь великодушність, як на слабкість. Мабуть, тому й вибрав безпомилково Пашу.
+
Цього разу б’є просто над головою. Аж гасне світло. У темряві жінки знову починають вити. Пес ще глибше заривається Паші під лікоть. Паша б теж радо заховався під чийсь лікоть, ось тільки немає такого ліктя на цьому вокзалі. За якийсь час світло з’являється — лампи пульсують, слабко освітлюючи коридор. Жінки відразу ж заспокоюються: хтось дістає їжу, хтось длубається в торбах, хтось перевіряє кишені. Паша не витримує, встає та рушає на вихід. Пес, ясна річ, суне за ним. Проходять темним залом очікування, дивляться крізь вікна. Дим за висотками осів під дощем. Знадвору тихо, бити, схоже, перестали. Дихати в залі стало ще важче. За вікнами розливається темне срібло січневого неба. Паша проштовхується до вікна. Жінки незадоволено слідкують за кожним його рухом. Паша почувається злодієм, що повернувся на місце злочину. Що я тут стою? — думає він. — Чого чекаю? Зараз прилетить що-небудь, привалить плитою, ніхто не відкопає. Коли там Альоша має нас вести? Паша дістає мобільник, дивиться на час. Ще півгодини. Куди він нас поведе? Що за ідея — пхатися шпалами через промзону разом із купою баб? Далеко ми так дійдемо?
Давай, вали звідси, говорить Паша сам до себе й рішуче йде до дверей. Перед дверима завмирає. Чує, як тілом, від легень, прокочується слабкість і нерішучість. Але глибоко видихає, штовхає двері й виходить на вулицю. Двері за ним моментально причиняються. Але пес також устигає вислизнути.
І ось Паша стоїть на порозі, і знову чує над собою голубине дихання, розглядає небо, в якому час від часу пропливають темні нитки диму. Перебіжу проспект, вирішує, заверну у двори. Вийду до висоток. Там, схоже, вже відстрілялись. Якщо зупинять, скажу: додому йду. Пробігається кишенями — паспорт, ключі, гаманець, мобільник. Можна йти. Але не йде. Стоїть і не розуміє, що не так. Занадто тихо. Зовсім тихо. Незвично тихо. За останні місяці він просто звик, що повітрям регулярно струшує. Ще годину тому струшувало. Ще півгодини тому зникло світло. А тепер ось тихо. І порожньо. І дим протікає небом теж тихо й печально. І ось у цій тиші Паша раптом починає розрізняти гуркіт. Щось рухається з боку проспекту, рухається в цей бік. І хоча нічого не видно, гуркіт стає все виразнішим і загрозливішим. І добре було б кудись від цього гуркоту сховатися, забитись комусь під лікоть, пересидіти в кутку, заплющивши очі від страху. Пашу охоплює паніка. Що робити, думає, куди бігти? Голуби над головою теж починають нервово шарудіти крилами. І жінки за спиною поприлипали до вікон, визирають звідти, не розуміючи, що відбувається: що це за гуркіт, звідки він? Паша стоїть закам’яніло на порожніх розкислих сходах і відчуває на собі всі ці погляди: і напружені погляди жінок, і недовірливі пташині погляди, і ще чийсь погляд, погляд чогось невідомого, що розглядає його нізвідки. І коли очікування стає аж надміру багато, так багато, що від нього починає боліти серце, з-за рогу на привокзальну вивалюється танк — брудний, зелений, із прив’язаними ззаду колодами, із трьома пасажирами нагорі. Різко вивертається та мчить у бік вокзалу. Підкочує просто до сходів із колонами, грізно випускає дими, завмирає. 64-й, автоматично вгадує Паша. Башта повільно-повільно рухається, наводячи гармату просто на Пашу. Зараз вистрілить, думає Паша й навіть повітря сковтнути боїться, зараз вгатить просто по мені. Відчуває, як береться холодним потом його футболка, відчуває, що не відчуває власних ніг, відчуває, що не відчуває загалом нічого. Дивиться на цю гармату як заворожений. І ці троє, що сидять нагорі, дивляться на Пашу з непідробною цікавістю, мовляв, що за очкарик, звідки він тут? Про щось весело перегукуються, Паші не чути про що, зрозуміло, що говорять про нього, і зрозуміло, що нічого хорошого не говорять. Брудна форма, перемащені димом обличчя, важкі накипи землі на взутті. І прапор над баштою — темний і замащений, мов бинт, який довго прикладали до відкритої рани. Паша намагається зрозуміти, що це за кольори, але їх навіть не вирізниш. Одне слово, прапор не такий, як над його школою. Головне — не рухайся, застерігає Паша сам себе, стій, де стоїш.
І тут машина глухне — і стає по-справжньому тихо. І птахи втискаються одне в одного. І жінки за вікнами притихли, дивляться. І пес ховається в Паші під ногами, боязко озираючи невідомих. Але один із бійців, той, що сидить просто коло башти, обіймаючи гармату, кричить:
— Ей, давай-давай!
Паша розгублено озирається, не знаючи, що робити.
— Давай-давай, сюда! — кричить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтернат», після закриття браузера.