Читати книгу - "Божа кара"

— Роздягайтесь… Не замерзли?

— Не замерз. Так поспішав, що аж змокрів.

— Все одно вгощу чаєм… Чи ви, може, любите каву?

— Не турбуйтесь, дякую.

— Ні, в нас так не заведено. Так чай чи кава?

— Чай, якщо можна.

— Зараз заваримо. Прошу до кімнати. Я, знаєте, теж звик до чаю…

Зайшов до великої кімнати. Прибрано, чисто і якось особливо безлюдно. Наче тут ніхто ніколи й не жив. Пізніше довідався: цю квартиру, як і багато інших, органи наймали (чи просто займали) для отаких-от зустрічей, як оце зараз зі мною.

За кілька хвилин повернувся хазяїн. Забув сказати, що він був не у військовому, як я сподівався, а в цивільному, і темно-синій костюм дуже йому пасував. Уніс велику тацю з двома келишками, з пузатою пляшкою, з нарізаним лимоном і коробкою дорогих цукерок, що давно уже не появлялися в кондитерських магазинах. Шоколадні діжечки, наповнені вимоченими у вині вишнями.

— Ковтнем для знайомства? Поки завариться чай. — Він уже наливав у келишки темно-бурштинову рідину. — Вірменський, марочний. З вірменськими коньяками не зрівняється жоден французький… Прошу…

Цокнувся зі мною, понюхав, обережно надпив, заплющив од насолоди очі:

— Божественно!

Коньяк і справді був понад усякі похвали. Скільки живу, такого не пробував.

— Закушуйте!

Підсунув лимон, цукерки, сам же дістав сигарети.

— Палите?

— Дякую, я некурящий.

— А я, грішний, палю. Особливо після такого напою. З вашого дозволу… — Клацнув запальничкою, затягнувсь.

Я ж смоктав дольку лимона, клав до рота цукерки. Подумав про доньку й дружину: принести їм хоча б по одній, хай би попробували. В голові вже приємно шуміло, коньяк робив свою справу…

— Так що там у вас сталося?

Чашки, з яких ми пили чай, вже стояли порожні. Він знову курив («з вашого дозволу») і, примруживши очі, дивився пильно на мене. Слухав, покивував так, наче й не сподівався почути щось інше.

— Да, у вас становище… Не позаздриш.

— Де вже заздрити, — погодився гірко.

— А ви ніколи не задумувались, чому наші жінки такі агресивні?

— Правду сказати — не задумувався. — І аж затнувся од здогаду: — Невже й ви?..

— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.

І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один… Він же спитав:

— Де вона працює?

— В універмазі.

— Це вже легше.

Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.

— Що ж, спробуємо вам допомогти. Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.

— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?

Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:

— Заждіть. Ледь не забув.

Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.

— Це вашій дружині.

— Що ви!

— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.

— Ох, пробачте!

— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім’я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.

Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім’я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи.

Минуло три дні, подзвонила Надька.

— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.

Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?

З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт.

І ось він, довгожданий дзвінок:

— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?

Господи, він ще й питає!

— Коли?

— О вісімнадцятій… Там же…

— Прийду, обов’язково прийду!

— От і ладненько…

Ледь діждався п’ятої. О п’ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.

Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.

— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.

Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.

— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини… До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси… Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п’яти років ув’язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний…

— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.

— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.

— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!

А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.

— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи?

Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.

Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.

— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров’ю… Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію… коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти… У тридцяті, в сорокові, в п’ятдесяті навіть роки… Страшна публіка… Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли… Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля… Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі… Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!

Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:

— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він