Читати книгу - "Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero"

Ера

Рівно о п'ятій я постукала у двері кабінету професора Івана Петровича. Усередині вже був Тимофій. Він сидів за невеликим столиком поруч з професором, і коли я зайшла, наші погляди мимоволі зустрілися. Його обличчя було серйозним, навіть трохи напруженим. Моє ж, я впевнена, виражало лише холодну неприязнь.
— Еро, дуже радий, що ти змогла прийти, — привітався професор, намагаючись створити невимушену атмосферу. — Присідай, будь ласка.
Я мовчки сіла на стілець, намагаючись не дивитися на Тимофія. Він теж мовчав, лише кивнув мені на знак вітання.
— Отже, — продовжив професор, розкладаючи перед нами якісь папери. — Як ви знаєте, ми розпочинаємо підготовку до нашого щорічного літературного конкурсу. І ваша, Еро, допомога, як однієї з найталановитіших студенток, була б дуже цінною. Тимофій Олександрович висловив готовність підтримати конкурс фінансово, за що ми йому дуже вдячні.
Я краєм ока помітила, як Тимофій ледь помітно кивнув.
— Ми обговорювали деякі загальні питання, — вів далі професор. — Але хотілося б почути й твої ідеї, Еро, щодо тематики, номінацій… Ти ж була так захоплена цією ідеєю раніше.
Я зітхнула, розуміючи, що професор опинився в незручній ситуації. Я не хотіла його підводити, але й розмовляти з Тимофієм у мене не було жодного бажання.
— Я… я зараз не впевнена, що зможу бути корисною, Іване Петровичу, — сказала я, уникаючи дивитися на Тимофія. — Після всього, що сталося…
— Еро, я розумію твої почуття, — м'яко перебив мене професор. — Але цей конкурс – це можливість для багатьох студентів. Твоя участь могла б стати для них справжнім натхненням. Будь ласка, подумай про це.
Я знову зітхнула, відчуваючи тиск з боку професора. Він був доброю людиною, і я не хотіла його засмучувати.
Тимофій весь цей час мовчав, уважно спостерігаючи за мною. Його погляд був серйозним і… здавалося, сповненим якогось жалю.
— Еро, якщо ти не хочеш зі мною співпрацювати безпосередньо, я це зрозумію, — нарешті заговорив він, його голос звучав тихо та спокійно. — Але, можливо, ти погодишся надати свої ідеї професору? Твоя думка дійсно важлива.
Я мовчала, обдумуючи його слова. Він не наполягав на спілкуванні зі мною. Він просто просив про допомогу для конкурсу.
— Я подумаю, Іване Петровичу, — сказала я нарешті, дивлячись на професора. — Я зв'яжуся з вами пізніше.
— Дякую, Еро, — полегшено зітхнув професор. — Я знаю, ти приймеш правильне рішення.
Розмова перейшла на інші організаційні питання, в яких я майже не брала участі. Мій погляд час від часу мимоволі зупинявся на Тимофії. Він був спокійний і зосереджений, але я відчувала якусь напругу, що витала в повітрі між нами.
Коли зустріч добігла кінця, я швидко попрощалася з професором, намагаючись якомога швидше покинути кабінет. Але біля дверей мене наздогнав тихий голос Тимофія.
— Еро, почекай, будь ласка.
Я зупинилася, не повертаючись до нього.
— Що тобі ще потрібно?
— Я просто хотів сказати… мені шкода. Мені дійсно шкода, що все так вийшло.
Його слова прозвучали щиро, але в моєму серці все ще жила образа.
— Твої вибачення нічого не змінять, Ординський.
І, не чекаючи відповіді, я вийшла з кабінету, залишаючи його стояти посеред кімнати. Час покаже, чи зможу я колись пробачити його. І чи зможу знову повірити в щирість його намірів. Але зараз у моєму серці панувала лише порожнеча. І бажання якомога далі триматися від цієї складної та небезпечної людини.