Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Світло згасло. І вони почули кроки. Ліхтарі мигнули ізнову запрацювали.

Хтось іще був у підвалі.

— Щось не так, — тихо мовила Гражина, уважно вдивляючись у статую. — Подивіться на фактуру. Камінь надто рівний. Це цемент з домішками. Її… відливали, а не висікали.

Віктор підійшов ближче, провів пальцями по поверхні.

— Точно. Це теж муляж. Що відбувається? Мабуть справжня… десь під нами.

Белла нахилилась і помацала підлогу біля п'єдесталу — ледь помітний стик Потім витягла керамбіт (ніж з вигнутим клинком і заточеним, як правило, з внутрішньої сторони. Ніж утримують зворотнім хватом, протягнувши вказівний або великий палець в кільце. Лезо і вістря клинка орієнтовані від себе) й просунула між плитами. Один клац — і частина підлоги зрушилась вбік, відкриваючи вхід до шахти, схованої під тонкою декоративною бетонною кришкою.

— Ніхто б не здогадався, — прошепотала вона. — Захист від непроханих гостей, як ми, щоб приховати правду.

Під люком — металева драбина, яка вела в ще глибший рівень. Там панував морок, густий, наче чорнило. Але вони спустилися, один за одним, ковзаючи руками по холодному, слизькому, запліснявілому металу.

І на самому дні — вузький коридор, обкладений грубим каменем. Стіни вологі, вкриті мохом і подряпинами — ніби хтось або щось там шкребло, намагаючись вибратись.

На стінах — символи. Малюнки дітей. У вугіллі, у крові.

— Це не туристична зона, — хрипко сказав Віктор. — Це справжнє осереддя. Тут... відбувались досліди над стародавнім...

— Тепер усе сходиться, — мовила Гражина. — Цей муляж нагорі — обманка. А справжня Матір — тут. 

І тоді в коридорі загорілись настінні ліхтарі. Сами по собі. Хтось, або щось, увімкнуло їх, невидима енергія.

І глибоко зсередини долинуло… сопіння.

— Вона знає, що ми тут, — прошепотала Белла

Мла розсіялась. Шепіт замовк. Те, що водило душі в руїни, знайдене, назване, і ув’язане іменем у старовинному трактаті. Ця тінь більше не падала на сни.

Але Матір залишилась.

Вони стояли внизу, у самому нутрі кам’яного черева. Коридор вів до круглої зали — немов жерло стародавнього храму. Стіни тут були живими. Камінь дихав. Вигинався, пульсував, тремтів. Немов сама земля хотіла позбутися цього гнізда.

— Це не просто скульптура, — прошепотала Белла. — Це… організм. Вузол старшого зла.

І в центрі — вона.

Справжня Кам’яна Матір.

Не така, як на поверхні. Ця була зі скам’янілого дерева й кістки. Її обличчя було складене з безлічі інших облич — дитячих, старечих, жіночих. Руки простягнуті вниз, мов затискають щось глибоко під землею.

— Вона… гноїть душі. Залишає їх тут, між світами, — сказала Гражина. — Це криниця жалю. Порожнина, що годується втратою.

Віктор поставив рюкзак. У ньому — артефакти з трактату, обрядові речі, принесені з собою. Сіль, срібло, вузли з червоної нитки.

— Щоби її знищити, треба провести Обряд Розпорошення, — пояснила Гражина. — Але він повинен бути особистим. Хтось один має лишитись і пройти всередину. Інші — ззовні, на захисті.

— Ні, — тихо мовила Белла. — Якщо вона живиться болем, ми втрьох будемо достатньо сильніші ніж ти одна. Хай наші голоси зіллються в один.

Вони стали в трикутник. Поставили свічки по кутах, насипали навколо фігури Матері захисне коло. Гражина відкрила ноутбук — на екрані текст старовинної пісні з записів її батьків. Вона заспівала першою, тихим голосом, але твердим. Потім підхопила Белла. А за мить — і Віктор, глухо й хрипко, мов давній шаман.

— Матір кам’яна,
Глибоко ти спала,
Душі не тримай,
В землю повертай…

Статуя затремтіла. Пішли тріщини. З неї вирвалися хмари попелу і тіней. Але пісня не зупинилася.

Одна тріщина — і з тіла кам’яної Матері випав уламок: дитяча кістка, обв’язана чорною ниткою.

— Вона закривала ворота, — шепотіла Гражина. — Тримала мертвих при собі, щоб не відпустити.

І тоді стався грім. Підземлля здригнулась. Камінь почав осипатись. Гул стихав. У серці Матері загорілося світло — не лихе. Спокійне. Прощальне.

— Ми її звільнили, — сказав Віктор. — І себе теж. Забираймося .

                                                    ------------------------------------------------

Фургон стояв на узбіччі, подалі від дороги. До Сум залишалося кілька годин їзди, але після ритуалу в них не було сил рухатися. Земля ще довго гуділа під ногами, навіть коли вони залишили підземелля позаду. Після такого — тільки мовчання і тіло, що дрижить без дозволу.

У Caddy  пахло сирістю, воском і кавою з термоса. Гражина розклала сидіння, підстелила покривало й накинула куртку на плечі Віктора, у нього боліло коліно після зіткнення з охоронцем у Лубнах і подорожі у підземелля. Белла згорнулась у спальному мішку поруч.

 У лісі ні птаха, ні шелесту. Все, що могло видавати звук — зникло разом із Матір’ю.

Тиша.

Той самий фургон, якого Гражина вже встигла полюбити — чорний, дизель, новими шинами. Вона провела пальцем по торпеді й усміхнулась:
— Ну що, малий, додому?

Після кави й скромного сніданку з консерв і грінок вони рушили. Дорога вела на північ, на Суми. Ранковий туман ліг рівним шаром на поля, сонце вставало повільно, наче остерігалося — раптом знову щось станеться.

На блокпостах — перевірки. ТЦК і поліція — суворі, стомлені. Але документи у команди були, і після кількох питань:
— Куди їдете?
— Додому.

Їх пропускали.

Гражина вела впевнено, майже мовчки. Белла підкладала під спину плед, крутила ручку на вікні й питала про подальші плани.

Віктор сидів мовчки.  Ліва рука на коліні, права — зжатий кулак. Тиша в ньому гуділа в голові.

Коли вдалині замиготіли знайомі обріси — Продольна, чорні стіни барнхауса, димар на даху — всі мовчали.