Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

Гражина стояла на сходах з чорного базальту. Перед нею здіймався тронний зал, вирізьблений просто в тілі гірського хребта. Храм-титан, що нависає над світом рабів.

І там — вони.

Аль-Кібас і Аш-Зіра.

Сиділи на тронах із живого каменю, вгрузлі в нього, наче зрослися з ним. Їхні тіла — масивні, мов скелі. М’язи на спинах — ніби сплетіння канатів. Шкіра — чорна з рубіновими прожилками, від яких пульсувало тепло. Вони були майже повністю голі, лише вузькі золоті пов’язки з орнаментами прикривали лоно та низ живота. На шиї — ланцюги з людських кісток і уламків кераміки. З їхніх тіл струменіла сила — як жар із жерла вулкана.

Вони трималися за руки.

Аль-Кібас — обличчя як маска з обсидіану, очі без зіниць, але з глибиною в яких тонуло все. Він споглядав світ під ними. Аш-Зіра — поруч, її волосся здіймалось, наче вогонь на вітрі, а груди з чорними, ще не загоєними шрамами гордо здіймались над червоним плащем, що ледь торкався землі.

Перед їх троном — натовп людей. Гола маса. Спітнілі, виснажені, вони тягнулися вгору, благаючи, виючи, пропонуючи бажання: владу, кохання, помсту, зцілення.

Джини усміхались.

Розсувались двері між світами — і ті, чийі бажання здійснювались, зникали з натовпу. Вивітрювались. Випаровувались. Їхні душі злизувались зі шкіри аль-Кібаса, мов солодкий дим. Аш-Зіра вбирала тілесну енергію — поцілунком, дотиком, поглядом.

Це було не царство — це був конвеєр спокуси й споживання.

“Ми годуємось бажаннями. Ми — дзеркала сердець. Ми — ті, кого викликають, коли слабкість бере гору.”

Гражина зробила крок уперед. Земля під ногами задрижала.

Аль-Кібас раптом підвів голову. Його порожній погляд пройшов крізь натовп і… зупинився на ній.

— Це спогад, стороже. Та якщо ти тут — значить, майбутнє вже потекло.

Голос його зрушив сам простір. Аш-Зіра глянула на коханого, потім на Гражину. Ледь усміхнулась.

— Ти вже бачила нас. Тепер — пам’ятай. Ми завжди повертаємось. Бо ви — завжди бажаєте.

І світ розпався на шматки, мов вітраж у вибуху вітру.

Гражина повалилась назад у реальність, ніби вибита з тіла. Її очі були сухі, губи — посиніли.

Віктор підбіг, схопив за плечі:

— Що сталося?!

Вона дивилась у нікуди. І прошепотіла:

— Вони вже панували колись. І прийдуть знову. Якщо їх не спинити, світ стане полем їхнього бенкету.

Белла завмерла, спершися плечем об одвірок. Її погляд ковзнув з обличчя Гражини на архіфакт, що тепер лежав на підлозі, мов тліючий уламок згаслої зірки. Її обличчя зблідло — так, що навіть веснянки виглядали темними плямами на тлі мармуру.

— Вони… вони разом? — її голос був низький, хрипкий. — Ці… двоє?

Гражина кивнула повільно, наче кожен рух давався їй зусиллям.

— Вони коханці. Владці. Сутності. Їхнє царство існувало задовго до людей. І бажання — їхня їжа. Наші бажання. Наші слабкості.

Белла підійшла ближче, присіла навпочіпки, взяла Гражину за руки. Її доторк був твердим і теплим, як завжди — опора, не жалість.

— І ти бачила їхніх… рабів? — запитала. Її очі не кліпали. — Людей?

— Так… Вони самі йшли до них. Самі тягнулись. За мрією, за помстою, за спасінням. І джини давали… а потім забирали все. Навіть душу.

Белла випросталась і зробила кілька кроків по кімнаті. Ніч опускалась за вікном, лампа кидала подовжені тіні на стіни. Її босі ноги ковзали по дерев’яній підлозі, як у танці, але в рухах була напруга. Туга пружина.

— Це не просто істоти. Це не демонологія. Це… система. Симбіоз. Багатовікова угода між бажанням і втратою. Вони прийдуть знову, бо ми завжди хочемо чогось більше, ніж маємо.

Вона зупинилась і глянула на Віктора.

— Гражина не може сама. Якщо вона ще раз піде — ми повинні знати, що вона зможе повернутись.

— Вона зможе, — відгукнувся Віктор, тихо, але твердо. — Я з нею. До кінця.

Белла зітхнула, схилилась до архіфакту, підняла його двома пальцями, ніби в ньому ховалась отрута.

— Тоді в нас не залишилось вибору. Ми маємо розгадати, як знищити їхню в’язницю — і не дати їм возз’єднатись. Бо якщо вони знову разом… цей світ стане їхнім бенкетом.

Гражина заплющила очі. Її пальці стислись у кулаки.

— І цього разу я побачу більше....

У потойбіччі не існує часу. Є лише вічне зараз — пульсуюче, нестерпне, мов розпечене залізо, що стикається з живим тілом. Гражина падала крізь безодню, поки її не зупинили дві колосальні постаті — Аль-Кібас і Аш-Зіра.

Вони вже не сиділи на тронах. Вони нависали над нею, мов два світи, зрощені з чорного мармуру і диму. Їхні тіла — голі, грубі, обвуглені, немов витесані з вулкану, — дихали вогнем і волею. Їхні очі палали сіркою.

Гражина лежала розіпнута на скляному столі, що тримався в повітрі — без опори, без сенсу. Її тіло — беззахисне, оголене, злегка пульсувало, мов би серце билося просто під шкірою. Навколо було тихо. Тиша, що ламала розум.

Перший дотик був майже лагідним. Аш-Зіра провела пальцями по її животу. Там, де торкалась, шкіра сичала й диміла, а слідом лишався червоний, глибокий знак — стародавній символ, написаний мовою, яку світ забув до появи сонця.

— Ти — посудина. — голос її був, мов пісок, змішаний з кров’ю. — Ти несеш пам’ять про те, що має прийти.

Аль-Кібас приєднався, тримаючи в руці гарячий обеліск — тонкий, мов голка, гострий, як біль. Він втис його в стегно Гражини. Крик зірвався з її вуст, але був поглинутий повітрям — тут звук вмирав, не народившись.

Клейма розквітали на її тілі — у формі вензелів, лабіринтів, очей без зіниць, зубастих символів і форм, що нагадували карту… карту, яка розповідала не про місце, а про ритуал. Ритуал, який мав визволити когось страшнішого за них обох.

На грудях — два вогняні півмісяці. На ключицях — слова, що вивітрювались з реальності.  лобі.