Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дев’ять з половиною тижнів 📚 - Українською

Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

347
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дев’ять з половиною тижнів" автора Елізабет Макнейл. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 33
Перейти на сторінку:
підвищеним тоном: «Ти не можеш…» — і його, спокійний, у слухавку: «…люб’язні передати йому, що я спущуся через кілька хвилин, — і до мене: — Я думав, що ти прийняла рішення». А тоді я на колінах перед ним, не для того, аби задовольнити його губами та язиком, як досі робила це, а принижено, благаючи незв’язно, але виразно: «Що завгодно» та «Будь ласка». І знову його голос у слухавку м’яко: «Дайте йому п’ять доларів, Рею, та перекажіть, щоб почекав, красно вам дякую». І кілька його кроків по коридору, а потім у спальні — і ричання, немов я маю справу з шибеником: «Гаразд, тоді негайно роби це». Моє тіло розпростерте перед ним, і крайка спідниці дряпає мені шию. Він знімає каблучку свого батька з пальця на правій руці, кидає її на ліжко, хапає мене за горло лівою рукою, а правою дає мені ляпаса, долонею по лівій щоці, тильною стороною — по правій, а тоді знову долонею: «Що ж, гаразд, подивімося, як вона робить це». Моя власна рука опиняється в моєму роті. «Полегши це для неї, зроби гарною й вологою. — А потім м’якіше, ніби муркоче кіт: — Я допоможу тобі розпочати, люба, це буде дуже просто». Мої стегна розведені, жар спалахує під дотиками його язика, лише кілька легких рухів — і от він підводить голову й кладе мою руку туди, де розпочав те, з чим я дуже добре знайома, аби спробувати чи поборотися; мій вказівний та середній пальці пірнають усередину, і я кінчаю.

«Мені сподобалося, — каже він. — Обожнюю спостерігати за твоїм обличчям. У тебе такий надзвичайний вигляд, коли ти кінчаєш: ти перестаєш бути гарненькою, натомість перетворюєшся на хижу тварину з розкритим ротом. — А тоді в передпокої: — Дайте йому ще п’ятірку, Рею, і нехай їде додому».

17

Я не була підготовлена заздалегідь. За кілька років до цього я прочитала «Історію О.», була заінтригована її початком, нажахана після декількох сторінок і кинула книгу задовго до її кінця. У реальному житті садомазохісти були фріками, диваками, що вдягалися в чорну шкіру, потішні й недолугі у своєму сміховинному вбранні. Якби моя подруга, така ж, як і я, одного разу розповіла мені, що після важкого робочого дня в офісі її прив’язують до ніжки стола — еге ж, такого ніколи б не сталося. Бачить Всевишній, я б і не повірила в це.

18

О пів на п’яту в п’ятницю він телефонує мені на роботу: «Маєш бути в номері 312 в “Елґонкіні” о п’ятій тридцять». Одного разу я була там на ланчі. Кілька днів тому, під час чергової з наших нескінченних розмов («Порівняймо ресторани». — «Та готелі». — «От, наприклад, “Парі Ріц”». — «Сміхота». — «Тоді “ЗамЗам”». — «Непоганий братвурст[15]». — «Паскудний шукрут[16]». — «Кава нічогенька…»), я розповіла йому, яким романтичним видався мені той хол, й описала червоні плюшеві меблі, де я сиділа з двома клієнтами. Вони давно звикли до чарів «Елґонкіну», і я повідала йому, як натомість сама силкувалася приховати захоплення й зосередитися на предметі розмови.

Я маю намір спуститися в метро, але в той момент, коли рушаю до скляного виходу, просто перед дверима мого офісу з таксі виходить пара похилого віку. Я притримую для них дверцята автомобіля, прислухаюся до пекучого болю у своїх стегнах, повторюючи собі: «Маєш бути… о п’ятій тридцять», і за декілька хвилин входжу до холу «Елґонкіну». Я двічі стукаю у двері триста дванадцятого номера, але ніхто не відповідає, а двері виявляються відчиненими. Я припускала, що він чекатиме на мене. Я кличу його на ім’я, стоячи біля нещільно зачинених дверей ванної кімнати, навіть — несподівано для себе трохи грайливо — зазираю до туалету. Нікого нема.

На ліжку, звалені в купу, лежать пакунки. Вони не загорнуті в подарунковий папір, але це ті пакунки, що ти знаходиш на своєму ліжку наступного дня після шопінгу, напередодні Різдва. Ключ від номера лежить на таці, яка стоїть на столику біля ліжка; я бачу його почерк на маленькому стікері, приліпленому над телефонним диском. «Розгорни їх, — написано там, — а тоді прийми ванну і вдягнися».

Я починаю з невеличкого пакета з «Брукс Бразерс». У ньому лежить світло-блакитна сорочка на кшталт тих, у які мене вдягали щовечора, але менша за розміром. У пакеті від «Альтман» — чоловічі шкарпетки. У коробці, що схожа на коробку для дитячого капелюшка, лежать світло-руда борода та вуса, загорнуті в тонкий папір. У момент, коли я розгортаю найбільший пакунок, мої руки ледве помітно тремтять: темно-сірий діловий костюм та жилетка. А тоді взуття. Краватка. Чоловіча білява перука. Малесенький пакуночок зі шпильками для волосся від «Вулворт». Біла носова хустинка. Чоловічий літній капелюх.

Я відкладаю обгортки й сідаю на край ліжка, тримаючи в руках перуку. Вона, безперечно, дорога, зроблена зі справжнього, м’якого на дотик волосся. У мені ведуть перегони тривога та збудження, вони борються між собою, немов спортивні машини на темній автостраді. Щомиті відставання між ними скорочується та зникає, вони торкаються одна одної без шуму чи іскор, майже ніжно. Але коли я занурююся в теплу воду, — «Есте Лодер», «Жан Нате» і «Вітабас» — мені є з чого обирати (але я не можу обрати, безтурботно ллю все по черзі під швидкі струмені води; вони змінюють одне одного; вперше за кілька тижнів я лежу в молочній воді без піни, оточена сумішшю ароматів), — тривога лишається на узбіччі. Збудження підхоплює й несе мене вперед, темні нескінченні милі видовжуються на неосяжну відстань, фари освітлюють лише кілька ярдів сірого дорожнього полотна, і я перебираю долонями незайманий квадратик мила.

Я витираюся в тому ж порядку, у якому він витирає мене щовечора: обличчя й шия, ступні та гомілки, спина та сідниці. Єдина річ, якої бракує в усьому вбранні, розкладеному на ліжку, — білизна. Підкладка штанів м’яка до моєї шкіри. Шкарпетки підходять за розміром, сорочка теж. Мої груди доволі малі, тож шари сорочки, жилетки й, нарешті, піджака остаточно їх приховують.

Я взуваюся — старомодні броги, такі ж, як носить він сам, блискуча шкіра на загострених носаках — чому жіноче взуття ніколи не пахне так чарівно? — на лівій нозі спочатку трохи тісно.

Я бачу маленьку коробочку театрального клею, до внутрішньої кришки якої прикріплений пензлик. Вагаюся, не в змозі визначити, на що треба наносити клей —

1 ... 15 16 17 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять з половиною тижнів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дев’ять з половиною тижнів"