Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

у Херсоні, десантника-афганця без ніг і кистей рук, котрий щодня збирає гроші під супермаркетом, доїхавши зі свого села приміською електричкою. Щоби допомогти молодим, теперішним херсонським десантникам. Виходить у діда непогано — вже доста тепловізорів та іншого необхідного накупив. Бо, підозрюю, усвідомив, що держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти.

Знаєте, цей текст мені надзвичайно важко закінчити. Те, що починаєш як хроніку чи спогади, виявляється підступно динамічним. Ось останнє повідомлення на цю годину від Юлі (зараз ніч, і, як не важко здогадатися, вона знову не спить):

«Шукаю поранених, дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде...»

І я вірю. А ти?

Ірина Славінська

Пряма мова

Героїня цього тексту — Таміла Ташева, одна із засновниць ініціативи «Крим-SOS». На мою думку, її досвід — водночас специфічний і загальний, спільний для всіх українських волонтерів. Його можна підсумувати кількома словами — альтруїзм як повсякденний рефлекс, особиста ангажованість у справу і водночас певна відстороненість, яка захищає від емоційного вигорання.

У дужках додам, що в цього тексту про волонтерську роботу є своя особлива волонтерська історія: аудіозапис, який став основою для створення цього допису, було люб’язно розшифровано волонтерськими руками Тараса Челепіса, за що я йому дуже вдячна. Отака єдність форми та змісту.

Але щось я забагато говорю — давайте краще почуємо Тамілину пряму мову.

Я почала займатися громадською та волонтерською роботою 2003 року — ще на першому курсі університету. Почалося все з того, що ми — якщо голосно так сказати — готувалися до Помаранчевої революції. Так-так, у Криму, разом із іншими моїми колегами з кримськотатарського молодіжного центру, який тоді входив у коаліцію молоді «Наша Україна». І 2004 року вийшло так, що ми акумулювали навколо себе взагалі всю молодь, яка була проти режиму Януковича. Ту роботу я вважала волонтерською та громадською, хоча вона і була пов’язана з політичною партією. — просто було очевидно, що треба діяти, бо жити і розвиватися ми не зможемо, якщо до влади прийде отой тюремник. Тому я організовувала тренінги, видавала і роздавала газетки на вулицях, робила спільні акції з «Порою». В ті часи, 2003—2004 років, працювати у Криму було небезпечно: демократичний рух був обмеженим і малочисельним, а противників наших було багато, а ще нас постійно затримувала міліція, на нас кидалися з кулаками якісь бабушки-пенсіонерки. Нас було настільки мало, що навіть «чорна» і «жовта» частини руху «Пора» у Криму були об’єднані, на відміну від решти України.

А ще мене за громадську діяльність мало не виключили з університету. В ті часи у Криму проти молодих активістів узагалі залучили весь ресурс сфери освіти... Мене хотіли вигнати через прогули. У той час іще не було впроваджено оту «кредитно-модульну систему», тому на факультеті з відвідуваністю не було дуже строго і величезна кількість студентів пропускали заняття — головне було скласти сесію.

Варто уточнити, що декан нашого факультету агітував за Януковича та розпускав плітки про Меджліс кримських татар, який підтримував і Ющенка, і пропомаранчеву позицію. Тоді разом із одногрупницею-журналісткою написала статтю в одну із впливових кримських газет, і тут почалось переслідування. Під статтею, яку ми написали про декана, не було прізвищ, але багато студентів, знаючи наші політичні погляди, вказували пальцем у наш бік. Нас урятували публічність і перемога Ющенка у третьому турі. На жаль, декан той досі на своєму місці, та й університет наш не став менш корумпованим...

Ті два роки заклали підвалини для зміни суспільних настроїв у Криму. Після Помаранчевої революції перша фаза подій на Майдані під час Революції Гідності сприймалася не так вороже.

Євромайдан у Криму пройшов доволі спокійно. Були хіба що листівки, які розповсюджували проти активістів, наприклад: «Ваша донька / син / колега / сусід — зрадник» або «пособник Америки и живет в вашем дворе». Загалом події в Києві на Майдані до початку силового протистояння сприймалися спокійно, складніше стало після Грушевського та Інститутської.

Мій Майдан відбувався таки в Києві — я вже поїхала з Криму та працювала у столиці. Я з першого дня була на Майдані. Добре пам’ятаю ніч з двадцять дев'ятого на тридцяте листопада — я пішла додому спати буквально за дві години до розгону «Беркутом» студентського Майдану. Громадську активність намагалася поєднати з роботою, тому виділила собі окремий час на Майдан — приходила постояти вночі, коли було менше людей, стояла переважно до п’ятої ранку. У ключові моменти ходила допомагати на кухню, подавати бруківку, наливати у пляшки суміш. Прибігала на Майдан з аптечкою — всіляко підтримувала тих, хто цього потребував. Я не можу сказати, що постійно чергувала на Майдані як волонтерка. Просто там була.

Усе змінилося 28 лютого 2014 року, коли почалася анексія Криму. Тепер волонтерська робота триває цілодобово. Це моє життя.

Отже, 26 лютого відбувалася акція під Верховною Радою Криму, де один навпроти одного стояли два мітинги — мітинг проукраїнських громадян і кримських татар зокрема та мітинг «Антимайдану» і проросійськи налаштованих громадян. А 27 лютого вранці я прокинулася і в ранковій стрічці новин прочитала, що в Сімферополі захоплені адмінбудівлі, а периметр міста перекритий. І от я читаю ці новини, я просто в шоці, я розумію, що нічого не розумію, і в мене нічого взагалі не вкладається в голові. Годі й уявити, чи розуміють ці події люди, котрі взагалі далекі від кримського політичного життя.

Севгіль Мусаева, Алім Алієв і я зідзвонилися та вирішили діяти. Річ у тім, що всі ми мали досвід : роботи в інформаційному полі: я в Криму працю- вала журналістом, Алім працює медіаконсультантом, Севгіль на той момент була головним редактором «Hubs», а тепер вона головна редакторка «Української правди». Ми домовилися, що робити, створили першу сторінку у Facebook для публікації новин про події в Криму, почали працювати. Так народився «Крим-SOS».

Нашою метою було поширення новин про те, що відбувається у Криму. Ми працювали не як агрегатор новин, а як медіа — самі виробляли новини. Річ у тім, що в нас було дуже багато інформаторів із числа місцевих — це були і звичайні громадяни, і працівники державних установ, як-от Юрій зі штабу ВМС України. Я не знаю його прізвища, але знаю, що він жодного разу не надав нам неправдивої інформації. Наприклад, саме він через нас попереджав про майбутні захоплення військових частин. Такою була перша фаза нашої роботи: ми самі знаходили новини, записували коментарі очевидців, інформацію від кримських журналістів. Новини виходили двадцять