Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мати все 📚 - Українською

Читати книгу - "Мати все"

392
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мати все" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 87
Перейти на сторінку:
пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.

Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:

– Поговоримо серйозно?

Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі – Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…

– Ні, – прошепотіла збентежено.

Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.

– Більше, ніж ми втратили, – тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…

Замовк, глянув Ліді в очі.

– Добре, – прошепотіла.

– …І ніколи не згадаєш про неї!

– Добре…

– І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!

– Добре…

– Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…

Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:

– Тобою… Тобою присягаюся…

Дезінфікатор так і не зрозумів, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди – тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.

– Лідо, і куди?

– До мами… – прошепотіла.

Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!

Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

– Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…

– Зателефонуй…

– Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…

– Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!

– Я знайду…

– У тебе температура!

– Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.

– Довезти тебе?

– Ні! – перелякалася. – Я сама…

Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?

– Ангеліно, ти знаєш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»

– Яке слово, кажеш? – перепитала.

– Ваганти.

– Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.

– Ваганти – середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.

Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

– Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!

– Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, – усміхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

– А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангеліна.

– Дурна ти, Ангеліно, – спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.

– Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубоніла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.

Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:

– Мама повернулася…

Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.

Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, – його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» – ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами – на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава – гарячою.

…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло – що панянка на гумову ляльку чимось скидається…

– Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, – безбарвним голосом наказала Іветта.

– За хвилину… Я спочатку… – Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.

– Не треба. Проводи гостю, – у голосі Іветти забриніло роздратування.

Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

– Платон…

– Виконуй, Ангеліночко!

Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.

– Куди йти? – спитала Іветту.

– Я покажу, – здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.

Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.

– Прошу! – Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?

– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з

1 ... 15 16 17 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мати все"