Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

— Вони не дали можливості розгледіти, — дозволив собі уїдливу шпильку зброєносець. — Щойно я хотів схопити свою шпагу, як ці лобуряки оперіщили вашого покірного слугу кілками, що в очах потемніло й ноги підкосились. І зараз менше всього мене цікавить, заплямована чи ні моя честь, бо тіло горить від ударів дубцями, які врізались мені в пам’ять так само сильно, як і у спину.

— Хай буде тобі, брате Санчо, певною втіхою істина, — зазначив Дон Кіхот, — що будь-яка пам’ять безсила перед плином часу і що нема такого болю, від якого не позбавила б смерть.

— Що ж може бути гіршим від того лиха, — протягнув Санчо Панса, — яке ніщо, крім часу, не здолає і якому тільки смерть покладе край? Якщо нашій біді можна було б зарадити парою пластирів, то нехай уже; однак я бачу, нам не допоміг би й річний запас пластирів у лікарні.

— Досить скиглити, — присоромив його господар, — і не падай духом. Бери приклад із мене. Давай-но поглянемо, як там Росінант: схоже, сердешному добряче дісталося.

— У цьому нема нічого дивного, — сказав Санчо, — тому що він справжній кінь мандрівного лицаря. Дивує інше: чому мій осел зовсім не постраждав, тоді як нам перерахували усі ребра?

— Хоч би що там трапилось, доля завжди лишає нещасним шанс, — глибокодумно зазначив Дон Кіхот. — Тепер доведеться твоєму вуханю замінити Росінанта і доправити мене до якогось замку, де мені підлікують рани. Принизити ж подібний спосіб пересування не здатний, адже я колись читав, що добрий старий Силен,[37] вихователь і наставник веселого бога сміху, в’їхав якось до міста Фіви верхи на чудовому віслюкові й аж ніяк не переймався цією обставиною.

— Отож-бо й воно, що він мав їхати верхи; ви самі тільки-но заявили, — буркнув зброєносець. — Але ж існує велика різниця: сидіти в сідлі чи лежати впоперек, ніби мішок із мотлохом.

І відповів йому Дон Кіхот:

— Рани, одержані в битвах, скоріш прославлять, аніж знеславлять. Тому, друже Санчо, не сперечайся більше зі мною, а піднімайся та спробуй влаштувати мене на ослові, як тобі видається доцільним. Ми повинні поспішати, аби нас не захопила ніч у цьому безлюдному місці.

— Якщо не помиляюсь, — зморщив лоба Санчо, — я чув, ви казали, мандрівним лицарям звично ледь не протягом року ночувати у безлюдних пустинних місцях; що вважається для них великим щастям.

— Це тільки у тих випадках, — скривився ідальго, — коли нічого іншого їм не залишається, або коли вони закохані. Та годі ж-бо, рушаймо, доки з віслюком не трапилась така ж халепа, як з Росінантом.

— Цього ще не вистачало, — чортихнувся Санчо Панса.

Тридцять разів зойкнувши, шістдесят разів зітхнувши, сто двадцять разів лайнувши того, кому слід було завдячувати за свою прикрість, і пославши йому стільки ж красномовних прокльонів, Санчо звівся. Та майже одразу його скорчило у три погибелі, внаслідок чого він став нагадувати турецький лук, і ще довго не міг розігнутися. З велетенськими труднощами Санчо Панса так-сяк загнуздав віслюка, який теж виглядав відверто ошалілим через бурхливий перебіг дня. Далі він допоміг піднятись Росінантові, котрий, якби умів жалітися, вочевидь перевершив би в цьому вмінні свого хазяїна разом зі зброєносцем. Врешті Санчо усадовив Дон Кіхота на ослові, прив’язав коня до сідла і, взявши віслюка за вуздечку, попрямував туди, де, йому здавалось, мав би пролягати ходжений шлях. Не відміряв він і кількох миль, як, на щастя, знайшов дорогу, а невдовзі побачив також постоялий двір, який Дон Кіхот, зрозуміло, сприйняв замком. Хоча Санчо Панса наполягав, що це саме двір, переконати ідальго у протилежному не вдалося, і за такою суперечкою вони навіть не помітили, як увалились до обійстя цією дивною кавалькадою.

Розділ XVІ,

у якому йдеться про те, що трапилось із кмітливим ідальго на постоялому дворі, котрий здався йому замком

Побачивши Дон Кіхота, звисаючого з віслюка, хазяїн спитав Санчо, що скоїлось. Той ухилився від прямої відповіді, пояснивши, мовляв, сеньйор зірвався зі скелі й трохи забив ребра. Водночас дружина господаря, жінка чуйна, яка завжди брала близько до серця біди своїх ближніх, негайно заходилась клопотати біля лицаря, наказавши дочці, гарнесенькій дівчині, допомогти їй поратися коло постояльця. У господі прислуговувала також астурійська діваха — звали її Маріторнес — широколиця, кирпата, з плескуватою потилицею, сліпа на одне око, та й друге ґандж[38] мало. Щоправда, бездоганна стать з лишком компенсувала всі її фізичні вади. Ця краля прийшла хазяйській доньці на поміч, і вони удвох підготували ідальго вкрай жалюгідну постіль у комірчині, що, судячи з усього, протягом багатьох років використовувалась як сарай для сіна. Зараз там ночував якийсь погонич, неподалік якого влаштували Дон Кіхота. Його ложем були чотири грубі дошки, настелені на дві нерівномірні лави; жорсткий матрац, такий тонкий, що швидше нагадував покривало; два прані-перепрані простирадла і ковдра, ворсинки якої будь-хто міг би легко перерахувати, не збившись при цьому з ліку.

Завдяки старанням жінок через кілька хвилин кабальєро був обліплений пластирами з голови до ніг. Тим часом господиня, оглянувши уважніше синці, заявила, що ті радше від побоїв, ніж від ударів при падінні.

— Не від побоїв, не від побоїв, — стрепенувся Санчо Панса. — Просто та скеля виявилась із багатьма виступами, от кожен і залишив синець. До речі, сеньйоро, мені теж не завадило б зробити кілька примочок, бо щось поперек ломить.

— Мабуть, ви також упали? — поцікавилась жінка.

— Ні, я не падав, — відповів Санчо. — Але падіння мого господаря настільки мене схвилювало, що досі все тіло болить, наче побите палицями.

— Це буває, — підхопила її дочка. — Мені самій часто снилось, ніби я падаю з башти і ніяк не можу досягти землі, а прокинувшись, відчувала себе такою розбитою та змученою, немов справді впала.

— У тому-то й річ, — зітхнув Санчо Панса, — що я зовсім не уві сні, а наяву пережив відчуття, ніби мені наставили синців ніяк не менше, ніж моєму хазяїнові Дон Кіхотові.

— Як, ви кажете, звуть кабальєро? — спитала Маріторнес.

— Дон Кіхот Ламанчський, — благоговійно промовив Санчо. — Він мандрівний лицар, один із найкращих і найсміливіших, яких будь-коли знав світ.

— Що воно таке — мандрівний лицар? — не зрозуміла служниця.

— Шановна, ви що, вчора народились? — здійняв