Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

Всі троє схвильовано вибігли з кімнати. Ну, хіба можна їх ненавидіти? Вони такі дурники! І водночас щиро намагаються допомогти мені.

Я обвела поглядом холодні білі стіни, підлогу — і спробувала опиратися своєму першому імпульсу — одягнутися. Який у цьому сенс, якщо той Цинна, мій стиліст, обов’язково змусить мене знову зняти халат. Натомість пальці ковзнули до зачіски — єдиної частини тіла, якої підготовчій команді було суворо заборонено торкатися. Мої пальці повільно перебирали шовковисті пасма, які так старанно виклала мама. Моя мама. Я залишила її блакитну сукню й туфлі на підлозі в поїзді. Мені навіть на думку не спало забрати їх із собою, зберегти як згадку про дім і про неї. Тепер я вельми жалкувала через це.

Раптом відчинилися двері, й до кімнати увійшов парубок — мабуть, Цинна. Я була просто приголомшена: він мав цілком нормальний вигляд. Більшість стилістів, яких показують по телевізору, скидаються на птахів, розмальованих і пострижених по шаблону, а їхні обличчя такі підтягнуті, що здаються карикатурними. Але коротко підстрижене волосся Цинни було природної каштанової барви. Й одягнутий він був у простеньку чорну сорочку й штани. Єдине, що вирізнялося на тлі такого консервативного образу, це тоненькі золоті стрілочки, акуратно виведені навколо очей. Завдяки ним його зелені очі виблискували золотавим відтінком. І незважаючи на мою відразу до Капітолія з його огидною модою, я не могла не визнати, що має він цілком привабливий вигляд.

— Привіт, Катніс. Я — Цинна, твій стиліст, — тихо мовив він голосом, позбавленим капітолійської афектації.

— Привіт, — відповіла я обережно.

— Дай-но мені кілька секунд, гаразд? — мовив він, а тоді обійшов кілька разів навколо мого оголеного тіла, не торкаючись його, а тільки міряючи поглядом, поки я щосили протистояла неймовірному бажанню схрестити руки на грудях. — Хто робив тобі зачіску?

— Мама, — відповіла я.

— Вона прегарна. Справжня класика. І майже ідеально гармоніює з твоїм профілем. У твоєї матері дуже вмілі пальчики, — сказав він.

В уяві я вже давно намалювала образ свого майбутнього стиліста: це мусив бути хтось яскравий, набагато старший, який відчайдушно намагається видаватися молодшим, хтось, хто дивився б на мене, як на шматок м’яса, що треба гарно подати до столу. Але Цинна зовсім не пасував під цей опис.

— Ви новенький, правда? Я вас раніше не бачила, — сказала я.

Більшість стилістів я знала в лице: у швидкоплинному потоці трибутів вони залишалися незмінними. Деяких я пам’ятала ще з дитинства.

— Так, я вперше беру участь в Іграх, — відповів Цинна.

— Отже, на вас повісили Округ 12, — мовила я. Новачкам, як правило, підсовують нас — найгірший округ.

— Я сам захотів працювати з Округом 12, — сказав він. — Чому б тобі не одягнути халат? А тоді побалакаємо.

Натягнувши на себе халат, я рушила за Цинною у вітальню. Два червоні диванчики стояли один навпроти одного, а між ними тулився низенький столик. Три стіни цегляні, четверта — із суцільного скла. Через неї відкривався чудовий краєвид на місто. Схоже, була вже майже обідня пора, хоча небо й затягнулося хмарами, і тільки де-не-де прозирало сонячне проміння. Цинна жестом показав на один із диванчиків, а сам умостився навпроти. Він непомітно натиснув на ґудзик, стільниця розсунулася — і зсередини виїхав іще один столик. На ньому стояв наш обід. Курча і великі дольки апельсинів, приготовлені у вершковому соусі й охайно викладені на білосніжному ложі з перлинок-зернинок. Дрібненький зелений горошок і цибуля, булочки у формі квітів, а на десерт — медовий пудинг.

Щоб зготувати таку багату страву вдома, мені неабияк довелося б потрудитися. Кури занадто дорогі, але я змогла б замінити їх на індиче м’ясо. Довелося б підстрелити ще одну індичку, щоб виміняти її на апельсин. Козяче молоко послужило б вершками, горошок ми б виростили на городі, а цибулю б я принесла з лісу. Я так і не змогла визначити, що це за біле зерно, бо коли ми варили те, що отримували на тесери, воно перетворювалося на непривабливу коричневу мішанину. Щоб дістати булочки, довелося б поторгуватися з пекарем: можливо, це обійшлося б у дві, ба навіть три білки. А що ж до пудингу, то мені навіть важко уявити, з чого він зроблений. Щоб приготувати таку страву вдома, довелося б полювати не один день, і то вона б тільки віддалено нагадувала капітолійську версію.

Цікаво, як це жити в світі, де їжа з’являється за одним лише помахом руки? Куди б я дівала увесь той час, який витрачаю на прочісування лісу, полювання, рибалку, збирання? Що ці люди роблять цілісінькі дні, окрім як оздоблюють власні тіла і чекають на нову партію трибутів, що вмирають заради їхньої розваги?

На якусь мить я відірвалася від своїх думок і підвела погляд. Цинна уважно стежив за моїм обличчям.

— Мабуть, ти вважаєш усіх нас нікчемами, — мовив він.

Невже він здогадався з виразу мого обличчя, а може, заліз мені у голову і прочитав думки? Хай як він це зробив, головне, що він має рацію. Всі вони нікчеми. Але їжа божественна. Тож я відкусила шматок апельсина і відчула, як солодкий і водночас терпкий присмак переповнив мій рот і паралізував язик.

— Байдуже, що ти думаєш, — мовив Цинна. — Отже, Катніс, щодо твого вбрання на церемонії відкриття. Моя партнерка Порція — стиліст другого трибута з вашого округу, твого друга Піти. Нам спало на думку одягнути вас у костюми, які б доповнювали один одного, — сказав Цинна. — Як тобі відомо, ваше вбрання повинно символізувати ваш округ, якусь його особливість...

На церемонії відкриття кожен костюм має символізувати головну галузь промисловості округу. Округ 11 — сільське господарство. Округ 4 — риболовство. Округ 3 — важка промисловість. А це означає, що вихідці з Округу 12, тобто ми з Пітою, повинні одягнути якесь шахтарське лахміття. Але оскільки шахтарські роби не зовсім годяться для величної церемонії, то зазвичай наші трибути постають перед публікою в якійсь скупій одежині й касках із ліхтариком на лобі. Одного року наші трибути були зовсім голі, щоправда, обсипані чорною пудрою, що символізувало вугільний порох. Проте ще нікому не вдалося завоювати прихильність публіки в такий спосіб. Тож я приготувалася до найгіршого.

— Я буду