Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Іван Сірко, великий характерник 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

1 042
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван Сірко, великий характерник" автора Марія Морозенко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 22
Перейти на сторінку:
скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, знітивши плечима:

— А з якої такої радості, я тобі родич чи що?

— Ми ж домовились! — спантеличений хлопчик дивився на нього великими очима. Його, здається, вразили до болю ті слова. Усмішка поволі сповзла із губ, залишивши на кінчиках борозенку гіркої розгубленості.

І тоді молодий козак пригадав свою обіцянку. А пригадавши, почухав рукою потилицю:

— Але ж тебе, мабуть, сюди хтось привіз, чи як?

— Ми прийшли самі! — хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. «Так іноді обачно веде себе звір», — мимоволі подумав Іван Дуб і здригнувся, провівши очима по вовчиську, що досить сумирно лежав біля ніг свого малого господаря.

— Як же ти добирався, хлопче?!

— Вночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень відсипався у гущавині.

— Гм, — недовірливо схитнув головою на ці слова. — І тобі не було страшно?

— Нє, я ж був не сам, а з Сірим.

— А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?

Хлопець скинув гнівно брови:

— Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?

Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:

— Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна у тебе немає, помічника у цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй Богу, що не вірю.

— Та що це ви за невіра?! — не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб:

— А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. В їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:

— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його із вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми з Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порогу заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько, — хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, вклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий порятував мене, вхопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, — і з тим задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.

Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. В їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочечки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:

— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.

— Та й ти, бачиться, теж не боязкий, — весело запевнив хтось із гурту. Козаки підбадьорливо засміялися.

Хтось зронив уголос:

— Бравий хлопчак. Чом такого не взяти до коша?

Малий вдоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.

— Взяти то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж…

Хлопчак не став чекати дальших слів. Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:

— Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлений з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:

— Та, раз така охота в хлопця, хай буде. — І, повернувшись на малолітка, застеріг: — Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу — жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?

Іван Половець зачервонівся так, наче лице його хтось густо покрив буряковим соком:

— Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!

Козацтво гучно зареготалося — голосний сміх градом сипонув на майдан.



ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про «зичливість» гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.

— Що ти таке пообіцяв цьому хлопцеві?! — зацікавлено запитав Дорошенко.

Молодий козак у відповідь здивовано повів очима:

— Про що мовиться?

— Та кажу про малолітка з Мерефи. Того, що приволік сюди й вовчиська. А слідом і батько не забарився. Тиждень тому разом із гуртом мерефської молоді добився сюди. Побачивши малого, зчинив на Січі крик: «Паршивцю малий, а ми вже тебе мало в покійники не записали! Гайда мені додому!» Та кляте хлопча вперлося й своє: «Зостануся — і все. Іван Дуб велів чекати». І що вже козаки всі гуртом вмовляли його забиратися додому, лякали лютими битвами, смертю і чорт зна якими страхами, нічого не допомогло. Коли ж батько взявся за різку, малий зовсім осатанів: «Як вдарите, зовсім не повернуся додому. І не ступлю на поріг, навіть коли стану великим отаманом».

— От харцизяка! — Іван Дуб не ховав свого захоплення, йому все більше подобався цей норовливий мерефський хлопець.

— Але ж і впертий який! Змагався три дні батько з ним й зрештою подався додому, кинувши при відході: «Що ж, козакуй, сину. Голову гляди, але й в задніх не сиди. Бо ж коли, не дай Бог, почую, що сорому набрався з малих літ — їй Богу, перед усіма січовими побратимами виб’ю різками, та так, що живого місця не зостанеться». А малий на батькову науку тільки посміхнувся: «Я не дітвак, тату, знаю гаразд, як обстоювати своє».

— Молодець, добре сказано!

— Та ти з похвалою не поспішайся, знаєш сам — час покаже, який хто вояка. Тут он в чому маю порадитися з тобою. За козацьким законом має хлопець три роки чурою походити. Он якраз Макогон зголосився взяти помічника в науку. Хай собі з легшого починає, то дасть Бог доп’ється й вищого.

— Е, цей хлопчак не простий. Вид його хирлявий — омана. Всередині в нього чи не біс сидить.

— Пусте. Хлопець як хлопець.

— А як же тоді міг цей малоліток здолати те, що іншим не дано? Як пройшов пороги, які міцним та витривалим юнакам іноді не під силу пройти? Чого

1 ... 15 16 17 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сірко, великий характерник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван Сірко, великий характерник"