Читати книгу - "Перейти темряву"

Звичайно ж, були й такі дні, коли він лишався сам на ніч. Або Льоля приймала в себе гостей і не дуже зважала на нього. Але ж до цього він звик і лише терпляче чекав ранку.

Захвилювався він лише одного разу, коли з вуст Льолі злетіли незрозуміли слова про опікунську раду. Тоді вона ходила схвильована, роздратована, говорила з кимось по телефону про те, що комусь треба дати «на лапу»… Знов — «лапа», подумав тоді Міка, виросте — знищить її!

Льоля повела його «перший раз — у перший клас».

Тепер він у восьмому. Найкращий учень. Гордість школи. Він усе робить краще за всіх. Навіть коли застеляє ліжко, навіть коли миє руки — все робить як слід: на ліжку немає жодної зайвої складочки, а руки намилює аж до ліктя!

Льоля пишається ним, адже у Міккі є мета в житті — стати лікарем. На його полиці стоїть купа склянок із заспиртованими тваринами, яких він вивчає з ретельністю справжнього анатома. Йому дуже подобається, коли Льоля показує колекцію гостям, він пишається їхніми вигуками. Особливо, коли скрикують і верещать жінки — йому це смішно.

Чого тут тільки немає! Крізь скло слоїків дивляться виряченими очима зелені ящірки, тритони, риби. У більших посудинах препаровані жаби демонструють ураженим глядачам свої охайно промиті й складені в певному порядку нутрощі: серце, кишки, селезінки. Цього він навчився в гуртку природознавства.

Кожен експонат пронумерований, опис кожного занесено в товстий зошит із написом «Спостереження». Міккі любить перечитувати записи, додавати нові відомості: «Жаба біла. Дослід: заспиртована живцем. Зроблено десять конвульсивних рухів. Тривалість — двадцять секунд», або: «Миша польова. Надріз черева. Тривалість конвульсій — дві хвилини сорок секунд»…

— Ти став зовсім дорослим, — час від часу з любов’ю повторює Льоля, — треба купувати тобі розкладачку…

Це єдине, від чого у Міккі стискається серце. Тоді він намагається забалакати Льолю, відволікти її словесними маневрами. Він звик засинати біля неї.

А коли вона раніше йде на роботу — посувається на її місце, у теплу ямку, і йому стає так затишно, так добре.

Спрага досліджень та спрага її тепла і запаху — от дві рушійних сили, які надають йому наснаги бути кращим. Найкращим. Першим!

Його дратує надмірна увага дівчат — цих охайних «маминих донечок». Його тягне до іншого. Спрага досліджень жене його на вулицю, у найбрудніші закапелки міста, де можна пополювати на жаб. Льоля знає, що, попри це щовечірнє «полювання», він не пропустить жодного заняття в школі. Вона задоволена його успіхами, тому контролю над собою він не відчуває. Та його, дякувати Богу, і нема!

…Надворі — початок літа. Сьогодні Міккі вирішив уполювати щось більше за жабу чи мишу — у нього їх уже ціла купа, немає куди ставити склянки. Можливо, попадеться ондатра чи пацюк…

Міккі збирається на прогулянку. Одягає нові джинси, білу футболку, старанно зачісує назад густе волосся, трохи змащує його Льолиним гелем.

Його шлях — до того ставка, де бігав дитиною. Він знає його, як свої п’ять пальців! Цей ставок — його власність, його парафія. Там під старою березою, що вчепилася корінням у край глевкого берега, його місце, де він звик сидіти годинами й навіть дрімати, дослухаючись до тихого перешіптування очерету…

Але що за неподобство! Ще здалеку Міккі помічає, що під березою влаштувалася якась істота. Судячи з усього — жіночої статі. Міккі підходить ближче. Так і є! Досить брудне дівчисько сидить на камені й попльовує у воду, спостерігаючи, як довкола плювка купчиться зграйка дурнуватих мальків.

На ній засмальцьована спідниця, іржавого кольору кофтина.

Таких дівчат у його оточенні немає. Міккі розуміє, що це дівчисько — «із того берега», тобто або мешканка села, що починається одразу за ставком, або якась неповнолітня «бомжичка». Міккі ховається за кущем, спостерігає. Ось вона дістала з кишені пачку «Прими», намагається закурити, затуляючи долонею сірник. Точно — «бомжичка»!

Міккі пильно розглядає дівчину. Лікті й коліна давно потребують мила, волосся — гребінця, руки брудні. І вся вона брудна, ніби вкрита патиною.

Але Міккі не відчуває огиди. Навпаки. Дівчина здається йому справжньою, набагато справжнішою, ніж розцяцьковані охайні однокласниці. Вона природна, як… замислюється Міккі… як жаба, як миша, як слизький равлик. У неї, мабуть, свій запах, без домішку парфумів, без усієї цієї машкари…

Дівчина нарешті повертається, помічає Міккі.

— У тебе запальничка є? — питає вона.

— Я не палю, — чемно відповідає хлопець.

— Звісно… — дівчина зневажливо оглядає його одяг.

Очі в неї вирячкуваті, безвиразні. Але навіть цей погляд чомусь бентежить Міккі, він не звик щоб дівчата дивилися на нього саме так.

Нарешті вона впоралась із сірником, підпалила цигарку й випустила в повітря цілу хмару огидного диму.

— А поїсти щось маєш? — питає так само зверхньо, як і дивиться.

Ще б пак! Він для неї «матусин синок», «домашній нікчема».

Міккі з захопленням розглядає її нігті з чорною каймою й відчуває, що спрага дослідника досягає свого апогею: її треба негайно відмити, подивитися, що криється під лускою бруду.

— Тут нема, — каже він, а мозок уже працює, як автомат. — Але можу запропонувати сніданок. Я живу тут, неподалік. У мене окрема квартира. Тільки треба збігати за ключима.

Дівчина оглядає його з більшою зацікавленістю.

— А гроші в тебе є?

Міккі згадує, що у Льолиному письмовому столі лежать гроші — можна трохи взяти. Але — трохи!

— Сороковник нашкребу! — відповідає він.

— Нормально, — каже дівчина. — Купимо щось випити, добре? Веди!

— Тільки умова, — керує Міккі, - я йду за ключем, ти чекаєш тут. — Він не хоче вести її з собою. — А ще краще, давай зустрінемося ось біля того будинку за півгодини.

— Обдуриш, малий? — посміхається вона.

— Я ніколи нікому не брешу. Затям. І я не малий. Мені вісімнадцять, — бреше Міккі.

Потім він біжить до Льолиного будинку. Він досить далеко від материнського помешкання — дві тролейбусні зупинки. Але Міккі це не лякає, не дарма ж він кращий спринтер у школі!

Удома нікого немає. Льоля на роботі. Міккі запихає до наплічника чистий рушник, кидає туди окраєць хліба, ніж, консерви, запихає до кишені гроші. Потім, поміркувавши, кладе в наплічник рукавички, мило.

…Дівчина вже чекає на нього там, де він наказав їй бути.

Вони сідають у ліфт.

— А ти нічого, — каже дівчина й тулиться до нього іржавою кофтинкою, під якою немає білизни. — Не обдурив…

Від неї пахне диким часником — мабуть, наїлася зранку цієї трави. Ну, нічого, нормальний запах, тваринний…

* * *

…Юна співачка з патологічно розставленими