Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Потенціал НАТО було задіяно і під час війни 2003 року США і Великої Британії проти Іраку: задля організації військової допомоги Туреччині напередодні війни та під час організації допомоги Польщі з боку НАТО в керівництві сектором відповідальності в Іраку, який Польща отримала у своє управління після встановлення військового контролю США і Великої Британії над територією Іраку.

Сполучені Штати у 2004 р. оголосили про намір скоротити кількість військових баз у Західній Європі, зокрема в Німеччині, де розташований найбільший контингент США у Європі, і натомість розгорнути нові мобільніші військові бази у Східній Європі та в Азії. Однак цей процес свідчить не про падіння значення для США всього НАТО, але про те, що території нових членів НАТО надають США кращі можливості у сфері пристосування їхніх збройних сил до нових умов, аніж території старих членів НАТО, тобто тут відбувається зміна пріоритетів у межах самого НАТО. Крім того, військові бази в Азії, які отримали США внаслідок війни в Іраку, не можуть розглядатися настільки ж надійні, як і бази в державах-членах з НАТО.

Одним з американських аргументів на підтримку НАТО є апелювання до зв'язку кількості і якості союзницьких відносин зі станом національної безпеки держави. Американські вчені найбільшою помилкою азійської політики Вашингтона з часу завершення Другої світової війни називають відсутність багатосторонньої системи безпеки, аналогічної НАТО. США спробували створити такий союз (Організація Південноазійського договору — СЕАТО) у 1954 році у складі США, Британії, Франції, Нової Зеландії, Пакистану, Філіппін і Таїланду. Згідно з протоколом до договору, Камбоджа, Лаос та Південний В'єтнам увійшли під захист СЕАТО. Однак, насамперед у зв'язку з війною у В'єтнамі, а також у зв'язку із сепаратними планами окремих членів організації, зокрема Пакистану, 1977 року СЕАТО остаточно розпався, і США змушені були перевести свої відносини у сфері безпеки з країнами Азії та з Австралією і Новою Зеландією на двосторонній чи тристоронній рівень.

Роль союзів для США особливо проявилася під час ведення антитерористичної кампанії, яку було розпочато в Афганістані восени 2001 року, коли ту чи іншу допомогу США надавали понад 60 країн, а 13 країн НАТО безпосередньо брали участь в операціях.

Деякі американські політологи відводять системі союзів особливу роль, розглядаючи її, крім іншого, і як інструмент стримування тих союзних країн, які, за інших обставин, могли б становити виклик лідерству США. Існування трансатлантичного зв'язку у сфері безпеки зменшує деструктивний потенціал природних конфліктних ситуацій між європейськими членами НАТО та США. Сполучені Штати не можуть ігнорувати політичний вплив своїх європейських союзників по НАТО, з яких двоє — Франція і Велика Британія — є членами Ради Безпеки ООН. Як стверджує політолог Збігнев Бжезинський, США «не потребують союзників, щоб досягнути військового успіху. Але без союзників, особливо без європейців, буде неможливо досягнути успіху в політичному сенсі». Політичні результати операції США в Іраку підтверджують цю точку зору. У США звикли розуміти нерозривно безпеку у Європі та безпеку самих Сполучених Штатів. Для США краще тримати в Європі кількадесят тисяч військ, аніж посилати туди мільйон, щоб припинити війну, яка може виникнути за американської відсутності.

Таким чином, для Сполучених Штатів НАТО все ще корисний. Основна його цінність для США полягає не у військових можливостях (цього досить і в самих США) і не у можливостях для розміщення військових баз (США роблять такі розміщення з найбільшим успіхом і масштабом в державах, що не є членами НАТО — Японії, Південній Кореї тощо). Натомість НАТО дає Сполученим Штатам потужну союзну зону у складі економічно найрозвиненіших країн, звідки не може надходити небезпека для Інтересів цієї наддержави. Крім того, і це дуже важливо, НАТО «окреслює» зону домінування демократичних цінностей та ринкової економіки, а поширення цих цінностей Сполучені Штати визначають як одну з головних своїх цілей. Така ціль підвищує міжнародну легітимність амбітних претензій Сполучених Штатів в очах інших держав, і, таким чином, зміцнює позиції Сполучених Штатів. Саме через перелічені переваги для США уряд цієї країни не виявляє жодного бажання відмовитися від НАТО, участі в наданні глобальних гарантій безпеки та ризиків, пов'язаних з цим.

В СРСР була поширена теорія, відповідно до якої НАТО є засобом просування виключно американських інтересів у світі, всупереч інтересам європейських держав.

Однак, ця теорія не могла пояснити, чому європейські держави так тримаються НАТО і не бажають залишати цей військовий союз. Навпаки, кількість членів НАТО послідовно зростала з 1953 року. Мета — забезпечення американського лідерства — не може бути аргументом для європейських держав на користь підтримання євроатлантичного зв'язку.

Між тим, роль Сполучених Штатів в НАТО справді значна. Хоча традиційно посаду генерального секретаря НАТО займає європеєць, американці очолюють два об'єднаних командування НАТО — Об'єднане командування операцій і Об'єднане командування трансформації. Існує вагоме представництво США в керівних структурах НАТО, зокрема завдяки традиції, коли Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі є одночасно командувачем збройних сил США у Європі. Крім того, США мають головний вплив у Групі ядерного планування. Створені Групою ядерного планування та їй підпорядковані Група високого рівня та Група вищого рівня з питань захисту озброєнь очолюються представниками США. Така роль США пояснюється основним внеском у спільну обороноздатність, який роблять Сполучені Штати. Таким чином, процес ухвалення рішень в НАТО