Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Вирішальне значення для ефективності НАТО має північноамериканська складова НАТО, що підтверджує зміст Альянсу саме як трансатлантичного союзу: військовий бюджет США станом на 2006 рік становив 490 мільярдів доларів США, військовий бюджет решти країн НАТО — близько 243 мільярди доларів США.

За американськими даними, друга за рівнем оборонних витрат у світі — Росія. Офіційний військовий бюджет Росії станом на 2005 рік становив близько 23 млрд. доларів США, однак разом із усіма супутніми витратами американський Пентагон нарахував, що витрати Росії на оборону перевищували 80 мільярдів доларів США.

В НАТО останнім часом відбувається перегляд підходу до безпеки як насамперед військової проблеми, до більш широкого розуміння безпеки, яке передбачає протидію тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення тощо. НАТО нині працює за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища, хоча раніше концентрувалася майже виключно на проблемах оборони.

Важливою тенденцією в розвитку НАТО, яка особливо позначилася в останні роки, стала політизація НАТО, тобто ширше перебирання НАТО функцій, притаманних переважно системам безпеки, а не суто військовим союзам. Хоча НАТО завжди була військово-політичною організацією, у попередні десятиліття наголос робився саме на військовій складовій співробітництва. Відмінність системи колективної безпеки від військово-політичного союзу полягає в тому, що останній передбачає прямі гарантії безпеки. Ефективність системи колективної безпеки можлива лише в разі досягнення достатнього ступеню довіри і взаємозалежності між державами, що підтримують цю систему. У той же час у стосунках з силами, які мають антагоністичний набір інтересів, більш ефективним є військово-політичний союз. У самій Європі вже створено ґрунт для існування системи колективної безпеки, у той час як у відносинах європейських держав із зовнішніми центрами сили, насамперед з Росією, необхідного ступеню довіри і збігу інтересів ще не досягнуто.

Посилення політичної складової НАТО свідчить про тенденцію до перетворення цієї організації на всеєвропейську систему колективної безпеки. Акцент на політичному чинникові означає початок переосмислення Альянсом змісту нових загроз, коли на додаток до воєнної загрози не менш актуальними подекуди стають і загрози невоєнного характеру: тероризм, міжнародна злочинність, екологічні проблеми, наслідки техногенних катастроф тощо.

Одним з ранніх сигналів політизації НАТО став вихід Франції з воєнної організації НАТО в 1966 р.[19], із збереженням присутності в політичній структурі. Цей крок Франції був пов'язаний із суперечностями щодо розміщення ядерних озброєнь НАТО в Європі, незгодою Франції з кадровою політикою НАТО та спробою Франції посилити свій вплив на континенті.

Так само Греція з 1974 по 1980 рр. перебувала поза воєнною структурою НАТО, що було пов'язано з конфліктною ситуацією навколо Кіпру, яка виникла між Грецією та її з союзником по НАТО Туреччиною. Туреччину в діях щодо встановлення контролю над північною частиною Кіпру, населеною переважно турками, непрямо підтримали США.

З початку 1990-х років ситуація поступово змінюється в напрямі посилення політичної складової діяльності НАТО. Саме з цієї точки зору слід розцінювати той факт, що розширення НАТО відбулося без розміщення значних воєнних контингентів та ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Ефективне розширення НАТО на більшість європейських країн та досвід НАТО з врегулювання криз у Боснії, Косові, Македонії зробили НАТО головним претендентом на роль загальноєвропейської організації колективної безпеки і дали можливість випередити іншого претендента на цю роль — ОБСЄ.

Дедалі більше в НАТО схильні розглядати спільну оборону не лише у традиційному сенсі як територіальну оборону країн-членів, але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зони відповідальності.

Політики бачать вихід у проблемі підвищення дієздатності НАТО в подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість традиційного розвитку сил територіальної оборони, витрати значних коштів на широкий спектр базових озброєнь, країни, насамперед малі, спеціалізуються на розвиткові якихось окремих видів сил, що доповнюють оборонні зусилля союзників по НАТО. Така стратегія вже запроваджена на практиці для нових членів НАТО — невеликих держав, що раніше належали до Організації Варшавського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія пріоритетно розвиває свої можливості захисту від атаки зброєю масового знищення, Польща — виробництво гелікоптерів, Латвія — спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо. На самміті НАТО у Вашингтоні в квітні 1999 року було ухвалено рішення про запровадження Ініціативи з оборонних можливостей, згідно з якою союзникам, насамперед європейським, було рекомендовано покращити свої оборонні можливості у 58 сферах. Згідно зі Стратегічною Концепцією НАТО від 1999 року, зоною дій НАТО може стати будь-яка точка світу, звідки виходить небезпека для її членів. Реалізація цієї стратегії була продемонстрована в діях НАТО поза межами своєї договірної зони в Боснії і Герцеговині (з 1995 р.), в Косові (з 1999 р.), в Македонії (з 2001 по 2003 рр.), в Афганістані (з 2003 р.).

На самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було ухвалено Празьке зобов'язання щодо вдосконалення військових потенціалів, яке також