Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

має на меті зменшити розрив між США і їхніми європейськими союзниками в галузі оборонних можливостей, і заохочувати спеціалізацію в становленні збройних сил окремих членів НАТО. Згідно з цим зобов'язанням, окремі члени НАТО спрямовують свої зусилля на вдосконалення оборонного потенціалу в тих галузях, що мають ключове значення для проведення сучасних операцій, а саме: стратегічні повітряні й морські перевезення, спостереження з повітря, дозаправка літаків у повітрі тощо. Такий підхід розподілу відповідальності і спеціалізації може зменшити витрати при проведенні спільних операцій та підтримати більш високий рівень політичної довіри всередині Альянсу.

На самміті НАТО у Стамбулі в 2004 році міністри оборони держав-членів ухвалили рішення, щоб 40% сухопутних військ кожної держави були готові до розгортання, а 8% були готові до експедиційних місій НАТО в будь-який час.

Таким чином, з часу завершення «холодної війни» НАТО перебуває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що виникли у зв'язку з розпадом Варшавського договору і СРСР. З 1995 р. НАТО почав дії поза межами своєї договірної зони в Європі (у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії), а з 2003 р. НАТО почав здійснювати операції поза межами євроатлантичного регіону (в Афганістані). Пристосування НАТО до нових умов безпеки було прискорено після терористичних акцій, здійснених проти США 11 вересня 2001 р., що полягало насамперед у скороченні дорогих засобів ведення великої наземної війни та у створенні можливостей для мобільного реагування на загрози як у зоні відповідальності НАТО, так і в регіонах за її межами.

Головну роль тут відведено Силам реагування НАТО. Ідею їхнього створення було підтримано 2002 року. Ці сили мають загальну кількість близько 24 тисяч військових у складі сухопутних, військово-повітряних та морських підрозділів, а також військ спеціального призначення. Вони мають бути здатні розгортатися у потрібній точці впродовж п'яти діб після отримання наказу і утримуватися в умовах проведення операцій 30 діб або більше за умови поповнення запасів. Авіація цих сил повинна мати можливість робити 200 авіавильотів щодня. Ці сили можуть використовуватися як для надання гуманітарної допомоги чи миротворчості, так і для демонстрації рішучості Альянсу з метою відвернення криз або як передовий загін основних сил.

Але в цілому після «холодної війни» відбулося істотне скорочення структури НАТО. Так, кількість лише штаб-квартир скоротилася з 32 до 9.

1.17. НАТО і тероризм

У світі наростає загроза поширення зброї масового знищення. Ця тенденція зміцнює солідарність в межах НАТО. Адже жодна країна не може протистояти їй поодинці. Ядерна зброя стає привабливою для окремих режимів, які з її допомогою намагаються нейтралізувати свою військово-технологічну відсталість. Зміст проблеми полягає в тому, що військово-технічну перевагу можна порівняно легко нейтралізувати, погрожуючи застосувати ядерну чи іншу зброю масового знищення, можливо й досить примітивну, проти цивільних цілей, а також військ. Цей же фактор підвищує і ймовірність застосування цієї зброї, оскільки в разі, якщо якийсь із режимів має лише кілька десятків ядерних зарядів, виникає велика спокуса застосувати їх першим, сподіваючись завдати ядерним арсеналам противника найбільшої шкоди. Таким чином, для Європи небезпека бути підданим шантажеві з боку країн третього світу, ймовірно, в наступні десятиліття зростатиме. Як показав досвід антитерористичної боротьби США після подій 11 вересня 2001 року, навіть така потужна країна, як США, змушена була вдаватися до широкого механізму союзів і коаліцій для боротьби з тероризмом. За словами колишнього Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, «атаки на Нью-Йорк і Вашингтон тільки підсилили логіку розширення НАТО». Роль НАТО в антитерористичній боротьбі, як організації з високим рівнем взаємодії, у тому числі й у розвідувальній сфері, може стати однією з визначальних. Саме Європа є одним з основних економічних центрів світу і, таким чином, є особливо вразливою для загрози стати базою фінансування та проведення операцій терористів.

На Празькому самміті НАТО в 2002 році було узгоджено низку документів для боротьби з тероризмом, зокрема п'ять ініціатив щодо ядерного, біологічного і хімічного захисту: створення лабораторії, групи реагування, віртуальний зразковий центр оборони від ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, запас засобів біологічного і хімічного захисту та система контролю за захворюваннями. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання організації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної загрози. НАТО планує до 2010 року створити багаторівневу протиракетну оборону від ракет середнього та короткого радіуса дії та інших неочікуваних загроз. Також вивчається можливість створення протиракетної системи країн НАТО від будь-яких ракетних загроз. Ці заходи було посилено в 2004 році, коли окремі держави НАТО взялися боротися з певними видами тероризму (Франція відповідає за засоби із знезараження територій та удари по диверсантах високоточною зброєю; Болгарія готує засоби протидії на обстріли гелікоптерів реактивними гранатометами; Італія — засоби захисту гаваней і суден від надводних і підводних диверсантів тощо).

Проблемою союзницьких відносин з державами Заходу є небезпека бути підданою удару з боку антизахідних терористичних організацій чи угруповань. Така небезпека особливо вагома, якщо враховувати техногенне навантаження в Україні та кількість вразливих об'єктів. Однак, слід зазначити, що союзові країн Заходу вдавалося повністю уникати терористичних акцій на своїй території впродовж майже трьох років після 11 вересня 2001 р. (до терористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в липні 2005 р.). Крім того, країни НАТО (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом та віддалятися від практики тероризму. Так, зокрема, у квітні 2003 р., через тиждень після захоплення військами США Багдаду, Лівія визнала свою відповідальність за падіння цивільного літака над британським містом Локербі і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд. доларів. Перед тим упродовж 15 років Лівія не погоджувалася платити компенсацію за вибух літака.