Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

— А! — Так само відповіла Льока. — Він був тут? У нас вдома? Вона почала озиратися навколо. Я бачила, як подрузі стало ніяково.

— Пішли я наллю нам кави й все тобі розповім. — Ми пішли на кухню, проходячи повз дзеркала, я подумала, що Ілай і справді романтик. Моє відображення не мало нічого спільного із тією жінкою на малюнку. Воно було заспане, розкуйовджене волосся і таки розпухлі губи та ніс. Вміє робити компліменти цей чоловік. Махнув пару раз олівцем. Зробив гарний напис і все — розтануло серденько.

— Льока, — раптом мені в голові майнула одна думка.

— Що?

— Коли ти заходила, двері були зачинені?

— Авжеж. Чого ти питаєш? — Саме тут я зрозуміла своє відчуття незвичайності ситуації, коли прокинулася. Не відчинені ставні збентежили мене, а відкрите навстіж вікно.

— Ілай, він здається вилетів з вікна.

— Га? — Подруга завмерла на мить, потім ми удвох кинулися до вікна. Ми оглядали його так, ніби воно могло дати нам відповідь «Як вийшов Ілай?»

— Може він просто зліз?

— По-перше, ми на сьомому поверсі, а по — друге, по чому він зліз? Тут не має ні карнизів і нічого такого, за що можна зачепитися. Він, як це сказати, вилетів?

— Тебе це не лякає? — Спитала очманіла Льока.

— Я не знаю. — І це була чиста правда.

Випивши кави під мою розповідь, Льока важко видихнула. Вона ніби готувалася щось сказати, і не могла наважитися. Мені здалося, що вона нетерпляче чекала кінця моєї розповіді.

— Полю, послухай. Вчора ми з Вадимом сиділи в кав’ярні, це вийшло випадково. Ми не знали, що ви з Романом повинні були там зустрітися. Тим паче ти вийшла з дому вранці. А ми прийшли туди після обіду. Він сидів години дві. Випив один пляшку вина. Ми відвозили його додому, адже він ледве встав і впав коло дверей. Ти не прийшла через Ілая?

— Тааак. — Невпевнено відповіла я.

— Добре. А то Вадим сказав, що ніби бачив тебе у вікно. Ти наче помітила нас і не зайшла.

— Я…

— Чекай, не хочу нічого знати. Просто залиш, я благаю тебе, залиш Вадима мені. Я прошу! Я кохаю його і він, так, він щось відчуває до тебе, і постійна твоя присутність заважає нам. А коли ти ще і психуєш, то даєш йому надію. Я відчуваю, як він віддаляється і наближається до тебе. Будь ласка, припини! — Цього я не очікувала, від кожного її слова моя шкіра «ставала дибки».

— Льока, я не претендую на Вадима.

— Ти може і ні. Але він… Сьогодні Вадим прийде до нас на вечерю. Якщо ти моя подруга, справді, а не на словах, покажи йому, що тобі байдуже на нього, на нас. Я не знаю, як ще тобі сказати, щоб ти не заважала нам. — Звісно я розуміла, що це правда. І, зізнаюся тобі, ця розмова пробуджувала цікавість ще більшу до Вадима. Ретельно сховавши всі ці почуття, я кивнула.

— Добре, я все зроблю. Але Льока, нам варто роз’їхатися. Ти це розумієш? — Випалила я не подумавши.

— Так. Сьогодні я ночувала у Вадима. Ми говорили про те, щоб знайти спільну квартиру. За вечерею, я скажу йому, що знайшла і запропоную переїхати. — Боляче це чути. Нічого не сказавши я пішла до себе. Готуватися морально. Вона ночувала у Вадима… Вона ночувала… Вони були в одному ліжку… Удвох… Вони розмовляли про спільну квартиру… Цей дивний страшний сон.

Вам знайоме відчуття зневіри в те, що відбувається? Ви вже не можете нічого змінити, а мозок не хоче сприймати реальність? Так сталося і цього вечора. Льока готувала вечерю. За її планом, ми повинні поїсти всі разом. Я зобов’язана триматися байдуже. Всім своїм виглядом показати, що нічого не маю проти їх відносин. І як висловилася моя подруга «відійти в бік». Все банально, але чому б і ні? Вона подасть Вадиму горнятко чаю, в цей час я вже маю бути в своїй кімнаті. А Льока запропонує Вадиму жити разом. Навіть і оселю вже підшукала. Отже буде ніч. Вона запалить свічки. Така собі невимушена атмосфера, зі смаком небезпеки. За вікном казна-що, потрібно про це сказати, наголосила Льока, і можливо це наша остання ніч на землі і бла-бла… Може тоді він нарешті розтане. Я спитала подругу, чому їй не зробити це в інтимній атмосфері. Наприклад у себе в кімнаті, коли вони й так залишаться удвох. Отримала різкий погляд і відповідь про те, що Вадим не хоче мене бентежити. Тому спить на софі, коли залишається у нас. «Ось бачиш, до чого дійшло? Ця вечеря дуже мені потрібна», — додала подруга. Отже, все йшло за планом. Мені важко все це давалося — робити невимушений вигляд. Не дивитися на Вадима, підігрувати Льоці … Ми дуже смачно повечеряли, сміялися, базікали. Поки не настали сутінки. Вони трошки змінили тон нашого вечора. Ми зайнялися приготуваннями: замикали вікна, опускали віконниці. Прискали кроповою водою біля дверей та на підвіконні. Вимкнули світло, Льока запалила свічки, обережно розставила їх на журнальному столику. «Час вже йти подруго», сказала вона мені одними очима. Проте, я не квапилася. Ми тихенько перемовлялися. Прийшла ніч. Ми утрьох всілися на софу. Вадим сидів між нами. Була напруга. Так завжди, коли темнішає. І тиша. Ніхто нічого не каже, я сиджу. Не можу точно сказати, що зі мною було. Не могла піти й все тут. Розуміла, що Вадим після її пропозиції щезне з мого життя, як і сама Льока. Так станеться, мені кішки ревнощів гострими кігтями шкребли душу.

— Що ж дівчата, дякую за компанію. Я, мабуть, буду спати. — Льока кинула погляд в мій бік. Але я сиділа і дивилася на свічку, ніби й не відчуваючи її злих флюїдів.