Читати книгу - "Panicoffski"

Перескочу тут довгі, нудні, незносні два тижні до наступного візиту Фабі до «тропічного світу». Я ґарантую, що, якби хтось зробив дослідження і дав поради щодо ефективних методів вбивання часу за таких обставин, я б тоді купив цю книжку, хоча читати все одно не зміг би. Та ось цей день нарешті наспів: Фабі прийшла на вечерю, яку готую я. Сцена виглядає так: вона стукає у двері, я їх відчиняю, але там нікого нема. Я спантеличено визираю, і моя мила зі сміхом кидається мені в обійми. Я затискаю її в лещата й тримаю так хвилин із десять. Нюхаю волосся і не хочу нічого більше. Я щасливий. Не треба рухатися далі, часе, я хочу, щоб було так завжди! Я зрозумів у ту мить, що насувається капець, — я вже почав панічно боятися часу, коли її не буде поруч зі мною. Чи ж не зарано? Доведеться включати засоби нейтралізації цієї фіґні. Які засоби? Про це не зараз. Бо нині все ще поки не таке страшне. Ось вона просто тут у моїх руках, і я нюхаю й цілую її волосся. Потім ставлю сі-ді Сеу Жоржа і йду на кухню. Я там готую свій кулінарний шедевр, що називається «здєлай сам ресторанну хавку». В ґастрономі Морисон купуєш коктейль зі свіжих морських продуктів і слоїк суперового соусу путанеска. Спаґеті — в каструлю, соус — на пательню й гадів туди ж таки на останні дві хвилини. І не забути цокнутися й цмокнутися з панною з Бразилії у міжчассі, коханнячко моє! Хай буде трохи п'яненька і не лише від любови. Saude! Вона тим часом бігає туди-сюди з вітальні до мене на кухню, і план збрехати, наче готував соус сам, перетираючи помідори своїми власними рученятами, провалюється. Добре, що Летісія й досі ріже своїх піддослідних в університетській лабораторії. Хай їм, зайченятам, щурам чи тим тупим російським собакам Павлова (who cares?), щастить. Паста йде на ура, Фабі питає: «А ти що робив, коли жив в Україні?» — «Та був поетом і взагалі писальником». — «Серйозно?» — «Ня, писав вірші, а діти їх тепер вивчають у школі». — «Чесно?» — «Їй-Богу!» — «А про що твої вірші?» — «Вони дещо дивакуваті. Досліди формалістичні ні про що». — «Як то? Можеш прочитати?» — «Можу, але вони всі українською». — «А вона дуже відрізняється?» — «Хто?» — «Мова». — «Ня». — «Ану скажи щось». — «Фіґа з маком». — «Фіґа це оце?» — Фабі скрутила дулю. «Власне. Як знаєш?» — «У Бразилії теж фіґа — символ удачі!» — «Який збіг!» — «А я думала, у вас там російська мова». — «Чого це? Я тобі хіба щось колись згадував про таку?» — «Ні. А ти говориш російською?» — «Трошки. Зовсім мало. Але розумію. У Києві комуністи її змушували вчити примусово. Тому всі ми, українці, патологічно ненавидимо росіян і Росію майже, як ви арґентинців, тільки ще гірше». — «Освальдо, а ти маєш десь твої книжки?» Приношу їй збірку «Нонсенснітниць». На обкладинці — я в юнацькі роки. Дивлюся на світ зверхньо й зарозуміло. «Це — ти, ти! — радіє Фабі й гладить мене по щоці. — Слухай, ну розкажи, про що твої вірші». Колись я перекладу їх для тебе, luv, але загалом вони так, ні про що. Проте ще маю кіносценарій. За ним навіть надзвичайно популярний в Україні фільм зняли — великий касовий успіх, найбільший в історії. От це якраз можу тобі розповісти про що, — сюжет там є, — називається «Тарас Бульбаш»:

1967 рік. Готується наступ танкової бриґади на Каїр із сусідньої маленької новонародженої, але вже гордовитої держави. На чолі бриґади Тарас Бульбаш — колишній козачок-махновець (грає Жерар Депардюк). Йому 70 років, він носить моржові будьонівські вуса й оселедця. Та його молодший син Єрмолай, командувач тракторно-бульдозерної чоти у шароварах і ярмулці (грає молодий актор — Сєрєй), сумує. Він закохався в юну смаглянку-єгиптянку Клеопатру (грає ветеран кіно Елізабет Тайлер). Закохався — і постав перед жахливою дилемою: любов до пива і горілки (це така українська кашаса) — з одного боку, а з иншого — пристрасть до носійки культури, що те пиво й горілку заборони. Что дєлать? — мєчєца наш герой. Бій починається на світанку, а ключову допомогу надасть хитрий жид Янкель, чорношкірий єврей-втікач із Судану й пєвєц за фахом (Данні де Вітту)… На шляху багато трапляється різних пріключєній, але про це я не буду. В апофеозі роману Янкель виявляється справжнім природним батьком Єрмолая, який жорстоко карає сина за зраду батьківщини. Прив'язаний до пальми, Єрмолай божеволіє, слухаючи, як фальшиво рідний батько виконує руську народну пісню «Вєчєрній дзвон» (The Bells Ring On). Коли бідного Єрмолая в’яжуть санітари, невтішний Янкель каже слова, що тепер уже стали крилатими в Україні: «Так, як руська душа, ніхто любіть не може».

«Симпатично», — промовля Фабі не зовсім упевнено. Я чую, що мене несе на крилах шардоне й кохання: «Загалом, gatinha, я є письменник, що живе власним мітом. Розповідаю багато про романи, які начебто вже пишу, про ідеї, які в них містяться. Мої ідеї інтриґують, чутки кружляють, але я з тих людей, які не дуже бажають витрачати час на матеріалізацію. Тобто все сидить у голові, а треба викласти на папері. Легко, але не мені — журналістові, що пише багато речей поза віршами й романами. Тож, закінчивши, писати ще й для себе — складно. Добре бути поетом. Формалізм — чудова річ: ча-ча-ча — це вже рядок. Десять таких рядків, — і шанувальниці вже пісяють окропом. Я пишу вірші шляхом скорочення. В житті написав поезій із п’ятсот. З них було штук із двісті таких, за які соромно. Далі пішло скорочення за якістю і написання ще п’ятдесяти. Процес тривав років із десять. Відтак я виступив із перфектною збіркою на 60 віршів і став власним ідеалом поета. Решта мене не обходить».

Фабі цілує мене в плече. «Знаєш, я теж написала колись вірш. Він