Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бомбардир 📚 - Українською

Читати книгу - "Бомбардир"

187
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бомбардир" автора Кирило Круторогов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 65
Перейти на сторінку:
телефон учителя фізкультури. У симпатичної директорки на ім’я Оксана. Цілком надійне джерело. Глава 3

Уранці я зв’язався з В’ячеславом Івановичем, коротко виклав суть питання й одержав по-військовому чітке запрошення з’явитися на першу дня. Разом із проханням прихопити дорогою буханець «Українського».

Припустімо, я й сам не збирався йти з порожніми руками. Але хліб до чого?

До того – це стало зрозумілим, щойно я ступив у тісну кухоньку в квартирі літнього фізрука. Присунутий до стіни столик був накритий за всіма правилами: оселедчик, що скромно ховається під соковитими кільцями цибулі, огірочки-помідорчики, грибочки мариновані, капустка квашена із журавлиною, а в центрі – велетенська сковорідка зі смаженою картоплею. Бракувало тільки хліба.

Вік колишнього фізрука не піддавався визначенню. Як і в багатьох людей його професії. Рухливий, сухорлявий, смаглявий, як житній сухар, зі сливовими очима, трохи косуватими, грубо виліпленим черепом і жорстким сивим їжачком. От уже хто точно не мав проблем із зайвою вагою. За всіма звичками – такий собі життєлюб із замашками диктатора. Люди його типу відразу ж викликають симпатію невичерпним оптимізмом, життєвою кмітливістю й визначеністю в думках. Одягнений він був у тренувальні штани й фланелеву картату сорочку, а в його однокімнатній квартирці панувала охайність, майже як у казармі,– і жодного сліду жіночої присутності.

– Так! – категорично заявив він іще на порозі.– Усі церемонії геть. Переходимо на «ти». Можеш звати Славою, можеш Івановичем – як тобі краще. А зараз – просто до столу! Гостинці твої я поки що приберу…

Він відправив у холодильник принесений мною пакет із пляшкою закарпатського коньяку й фруктами, а натомість витяг із морозильної камери вкриту інеєм півлітрівку. Віртуозно відкоркував, поглянув запитально:

– Не заперечуєш?

Я оглянув стіл, зручніше влаштовуючись на табуреті. Усміхнувся:

– Під таку закуску, думаю, не гріх…

– Теж мені закуска! Чим Бог послав… Ну давай, Олексію,– за знайомство!

Випили. Фізрук коротко видихнув, покрутив хрящуватим носом:

– Як у суху землю… Терміново повторити!

Я потягся виделкою по грибок, а собі подумав, що за таких темпів наша бесіда може завершитися, так і не почавшись. Відставний фізрук, одначе, й оком не моргнув: дивився тверезо, проникливо. Нарешті промовив:

– А тепер, Олексію, поясни ще раз: як це тебе до мене занесло?

Я виклав ту саму невибагливу легенду про збирання матеріалу для книжки й додав:

– Дехто каже, що, якби не ти, Івановичу, не було б у нас у «Динамо» Сергія Гайдука.

– Брешуть, пси! – розсміявся фізрук, знову наповнюючи чарки.– Ну давай: за спорт!

Відмовлятись я навіть не намагався.

– Давай, закушуй, Петровичу, не соромся… А щодо Сергія, то він сам себе зробив, з нуля. А я в його долі так, збоку. Вчасно опинився поруч, чистий випадок.

– Давно з ним бачилися?

– Ну, як тобі сказати… Так, давненько. Заїжджав якось до мене, поговорили про всяке…

– То, може, послідовно? Почнемо здалеку, а потім дійдемо й до цієї зустрічі?

Я відчув натхнення. Схоже, відставний фізрук хоч щось знає.

– Послідовно то послідовно. Але якщо чесно – щось я не в’їжджаю, який у цьому сенс?

Я зітхнув: чарка переді мною знову була повна.

– Ти, В’ячеславе Івановичу, зрозумій: читача суха статистика забитих-пропущених рідко цікавить. Футболіст такого рангу, як Сергій, важливий йому в усіх вимірах: де виріс, як починав, з якими труднощами зіткнувся, хто був поруч. Загалом, перші кроки. Це ж усе на твоїх очах було…

– Угу…– буркнув фізрук, відкладаючи виделку.– Ти в курсі, що я й сам грав у футбол? Нікопольський «Колос» – чув про таку команду?

Я кивнув.

– Ох, сумніваюся! – він скептично хмикнув.– Там я починав, там і всю кар’єру відіграв. Ми в різних дивізіонах виступали, але вісімдесят другого реально претендували на вихід у вищу лігу. Не вийшло: розписали нічию з «Жальгірісом», коли потрібна була тільки перемога. І литовці замість нас в еліту пробились… А у вісімдесят сьомому здійняли галасу в Кубку СРСР – вибили донецький «Шахтар», потім запорізький «Металург», дійшли до чвертьфіналу, а там із мінімальним рахунком «скрутилися» московському «Динамо». Навіть не «скрутилися» – засудили нас. Бонзи із союзної федерації не схотіли, щоб якась команда з української глушини, яка й у вищій лізі ніколи не грала, москвичів на коліна поставила…

Я й справді знав історію короткого злету «Колоса», але наразі мене цікавило інше.

– Потім, у Дніпрі, нас, попри поразку, як космонавтів, зустрічали… А мені тоді саме тридцять шість виповнилося. Ветеран, як то кажуть… На тому я свою ігрову кар’єру й завершив… Дали мені наостанок майстра спорту, оцю однокімнатну й улаштували в ДЮСШ тренером. Не встиг я попрацювати з пацанами, тільки почав утягуватися – бац: перебудова, капіталізм, Союз розпався, і наш заклад закрили на фіґ. Довелося в міську школу йти фізруком. Десять років відбув, як за годинником. Але набридло: у нинішніх діточок не спорт, а інше в голові. Пішов, років зо два проваландався без діла і тільки тепер знову влаштувався тренером до іншої спортшколи. Платять копійки, але там принаймні хлопці, для яких футбол – не звук порожній… От за нього, за футбол, і вип’ємо!..

Тут не посперечаєшся. Випили мовчки. Я наліг на їжу – у вухах у мене вже шуміло.

– А щодо Гайдука… У мене око досвідчене.– Фізрук потягся по серветку, серйозно глянув: – Що називається, іскра Божа… Я в них у класі заняття вів. Одного разу звелів лишитися після уроків, питаю: ти чому в секцію не йдеш? А він мені – батьки не дозволяють… Тоді вирішив я з його батьком поговорити. Та замість батька з’явилася мати. Перелякана – вирішила, хлопець знову начудив. А я їй: у вашого сина талант, його розвивати треба, регулярні заняття необхідні. Та що вони, жінки, у цьому розуміють? Каже: йому б навчання підтягти, а у футбол він і без того цілий день ганяє. Я і так і сяк: мовляв, треба тренуватися за спеціальною програмою, може, буде користь, виросте класним футболістом… А вона знову за своє… Я спитав: чи не можна все-таки з батьком зустрітися? Зайнятий, каже, не має часу. Ну що тут вдієш? Моя справа запропонувати – ваша відмовитися…

– А що Сергій?

– Дещо я, звичайно, йому підказав – щодо того, як у різних ігрових ситуаціях поводитися. Ловив на льоту. А я й далі за ним спостерігав. Він і справді багато часу проводив на стадіоні зі старшими хлопцями. Ті, коли ділилися на команди, мало не билися за нього! Швидкий, в’юнкий, коли з м’ячем – узагалі не зупиниш. І швидкість гарна,

1 ... 15 16 17 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бомбардир"