Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Голос препозита, хоч далі розлючений, був уже тремтячим і непевним.
Вершник відкинув каптура з голови. Смолоскип випав із руки вандала, зі сичанням розсипаючи довкола іскри.
— Флавій Кастін, vir illustris, magister militum… — прошепотів.
— Тепер мене пізнаєш? А я одразу тебе пізнав… за тим шрамом… Пам’ятаєш, як ти його заробив, товаришу?… Тоді ми разом розганяли на чотири вітри готів Плацидії, нині ж ти їй служиш, а я…
Августа Плацидія покарала Кастина, військового магістра, лише вигнанням за межі імперії, хоча мала велике бажання віддати і його голову під катівський меч. І не стільки через те, що в боротьбі за багряницю він став на бік Іоанна, віддавши на службу узурпаторові після його приїзду до Равенни всі свої війська, скільки тому, що не могла забути ролі, яку він зіграв під час її суперечки з братом після смерті Констанція. Кастин не лише підбурював Гонорія проти сестри, але й, коли вона, доведена до краю гніву та розпачу, вдалася до збройної боротьби, magister militum зумів утримати більшість військ у вірності до імператора, а пізніше розгромив ущент найвірнішого і наймогутнішого сторонника Плацидії, комеса Африки Боніфація, тож Августі залишався один порятунок — утеча. Передусім цього не могла йому вибачити переможна матір цезаря Валентиніана; але цього разу мусила поступитися наполяганням державних мужів, і так уже вельми роздратованих варварською стратою Іоанна, тим паче, що, згідно з літерою права, зрада Кастина не була повністю доведена. Magister militum захищався, хитро доводячи, що визнати Іоанна його змусили збунтовані підлеглі, погрожуючи йому смертю. А хіба ж оскаженіла солдатня не розірвала префекта Галлії Егзуперанція Піктавуса? саме за те, що не хотів визнати узурпатора?! Тому Августа Плацидія мусила з болем серця і погано стримуваним гнівом обмежитися лише тим, що ім’я Кастина, який обіймав посаду консула разом із Віктором року чотириста двадцять четвертого від народження Христа, навіки викреслено з консулярів[36]; а самого військового магістра, переможця франків, вандалів та Боніфація, cum infamia вигнано за межі імперії.
— Земля дрижить.
Вирваний із сумного світу своїх думок, Кастин звів до освітленого місячним сяйвом неба сухе, продовгувате, гладенько поголене обличчя. Давно вже минули останній військовий пост. Більше не зустріли жодного воза чи вершника. Тракт був зовсім порожнім, спокійним і тихим, наче цвинтар.
— Земля дрижить, — повторив підліток, що їхав поруч із ним. Кастин прислухався. Земля справді дрижала. Здалеку наближалося щось, спершу схоже на шум вітру пахучої літньої ночі. За мить це був уже шум морських хвиль під час припливу. Потім наче людський гамір на форумі в пообідню годину буденного дня. Потім той сам форум у годину сильного руху… під час переїзду імператорського почту… в дні голоду… напередодні входу варварів до міста! І зненацька наче з-під землі виросли вогні… десятки їх, сотні, тисячі… вогні рухомі, що мчали шаленим гоном, розсипаючи мільйони іскор, білих, золотих, червоних… Кастину здалося, що це саме пекло валиться йому на голову — жахливим шумом, диявольським ревом, зловісним тупотом апокаліптичних бестій…
Застигло безстрашне солдатське серце, божевільний страх з’їжив волосся на гарної форми патриціанській голові. Отже, правду вперто твердить Плацидія, що Христос особливо уподобав дім Феодосія і карає його ворогів як своїх власних?! Флавій Кастин збунтувався проти феодосієвого дому і ось перед ним, ще живим, розкривається пекельна брама, щоб із Божого вироку поглинути його разом зі всіма найближчими і тими з-поміж слуг і товаришів, що не покинули його в останню мить…
— Затопчуть… затопчуть… рознесуть… — лунають довкола тривожні крики.
— Тікати…
— Христе… Христе, рятуй…
До Кастина одразу ж повертається холоднокровність. Ні, це не пекельна прірва його поглинає… це зі свистом і криком жене величезна людська юрба, що за мить змете, наче придорожній ліс, кільканадцять вершників і повози. Але ось від чорної, розсвітленої тисячею тремтячих вогнів рухомої маси відділяється кілька вогників і мчить уперед, з подвоєною швидкістю, все далі й далі залишаючи за собою вогнистий рухомий мур. У світлі місяця вправне око колишнього військового магістра без зусиль встановлює, що це скачуть кільканадцять вершників із шістьма факелами та чорним на тлі блиску драконом — бойовим знаком допоміжних військ цезаря
— Помітили наші вогні… Прийняли нас за військовий пост… зараз ударять, — знову залунали крики в загоні Кастина.
Ті справді прийняли подорожніх за військовий пост, але зовсім не мали наміру вдарити. За якісь двадцять стіп до нерухомого Кастина сповільнили біг і заволали:
— Імператорська служба!… Імператорська служба!…
Тоді Кастин підвівся в сідлі і, напружуючи голос, гукнув:
— Хто ви?
— Ведемо підмогу для вічного Августа… — одразу ж надійшла відповідь, мовлена голосом дзвінким, владним, і таким знайомим Кастину. Він усе зрозумів. Усміх болісного глуму спотворив гладенько поголене продовгувате обличчя. Не рухаючись із місця, колишній magister militum приклав обидві долоні до вуст і, що сили в грудях, кинув у ніч жорстокі їдкі слова:
— Для котрого з вічних Августів?
Певен був, що тепер наступить хвилина мовчання, повного замішання та неспокою. Проте помилився — той сам голос, що й раніше, далекий від всякого неспокою, дзвінкий, владний і невимовно певний себе, відразу ж одповів:
— Для імператора Іоанна.
Тоді Кастин, нерви якого не могли вже витримати цієї гри, розірвав на грудях одіж і, до крові роздряпуючи нігтями тонку шкіру, скрикнув голосом, повним найбільшого розпачу:
— Запізно, Аецію, запізно… за…
Раптовий корч горлянки залізними кліщами на льоту перехопив розпочате нове слово, придушив, знову увігнав до горла, вбив… Кастин насилу переводив подих; перш ніж зумів удруге вдихнути ротом повітря, ті — з-під дракона — ринули на нього тупаючою громадою шалених кентаврів і умлівіч обступили щільним вінком переляканих і обурених облич, римських, груботесаних германських і мавпячих, скіснооких.
— Кастин, Кастин… — шепотів, не вірячи власним очам, кремезний вершник у плащі аметистової барви, марно намагаючись обійняти міцною рукою шию вигнанця, який відступав, кривився з огидою, наче від дотику змії, не припиняючи кричати:
— Бодай би ти проклятий був, Аецію… Ти, жона й діти твої… Три дні… три дні… мізерні три дні…
І рвав собі волосся на голові, а гарні вузькі губи кусав до крові ошалілими зубами. Переставав кричати: — Три дні… лише три дні, — тільки для того, щоб знову повторювати: — Запізно… запізно… запізно…
Його непритомний погляд то загорявся зловісною радістю, коли помічав, як розпач і тривога до невпізнання
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аецій, останній римлянин», після закриття браузера.