Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Вражений наполегливістю Джорджа та його здібностями на воді, Аарон Покок ввів його в професійні перегони «Гандикап спортсменів» у Путні на Темзі, коли йому виповнилось 17. Він сказав своєму синові, що той може побудувати свій власний човен для участі в змаганнях із залишків пиломатеріалів у елінгу Ітона, і дав йому кілька порад, котрі Джордж ніколи не забував: «Ніхто не питатиме тебе, скільки часу знадобилося, щоб збудувати човен. Спитають лише, хто його побудував». Тож Джордж заходився ретельно й кропітливо вручну виготовляти човен для одиночного веслування з норвезької сосни і червоного дерева. У Путні він спустив свій човен на воду, низько схилився над веслами і протягом трьох заїздів здобув перемогу над 58 веслярами, повернувшись додому з цілим статком — 50 фунтами призових. Незабаром після цього Дік, брат Джорджа, перевершив його досягнення, вигравши найбільшу з нагород у веслуванні — майже 200-літні перегони «Пальто і емблема Доггетта».

Наприкінці 1910 року Джордж якраз збирався почати тренування для власного виступу на цих перегонах, коли його батько несподівано втратив роботу в Ітоні, звільнений через те, що здобув репутацію занадто поблажливого до чоловіків, котрі працювали з ним. Раптово опинившись без засобів до існування, батько почав шукати роботу в суднобудуванні на берегах Лондона. Джордж і Дік, не бажаючи бути тягарем для нього, зненацька вирішили емігрувати на захід Канади, де, як вони чули, можна було заробити десять фунтів на тиждень, працюючи в лісі. Вони зібрали свої речі і кілька інструментів для суднобудування, витратили свої виграші в перегонах на бронювання квитків третього класу до Галіфакса, сіли на пароплав «Тунісець» та вирушили в плавання із Ліверпуля.

Два тижні по тому, 11 березня 1911 року, перетнувши Канаду залізницею, Пококи прибули у Ванкувер із 40 канадськими доларами на двох у кишені. Брудні, приголомшені та голодні, вони побрели пішки від залізничного вокзалу до цегляного центру міста під холодним похмурим дощем. Це був 20-й день народження Джорджа. Дік був на рік старший. Покинуті раптово й несподівано напризволяще у світі, не знаючи, що робитимуть далі, обидва почувалися ніяково в місці, що здавалося їм примітивним прикордонним містечком, абсолютно відмінним від статечних, але зручних околиць Ітона. Усе ще перебуваючи у володіннях британської корони, вони почувались так, ніби приземлилися на іншій планеті. Врешті, вони знайшли брудну кімнату в будинку в середмісті, винайняли її за 18 доларів на тиждень і відразу ж подалися на пошуки роботи. Маючи в кишенях грошей на оренду лише на два тижні, вони бралися за все, що лишень могли знайти. Дік трудився теслею в місцевій «божевільні», психіатричній лікарні в сусідньому Коквітламі. Джордж пішов працювати в лісозаготівельний табір на річці Адамс за Ванкувером, де, як скоро виявилося, він мав шалено дертися вгору і вниз по горі, намагаючись задовольнити нещадний механічний апетит парового двигуна до дров і води. Через місяць відчайдушного розпилювання деревини й тягання бляшаних відер із водою по два одразу, він звільнився і повернувся до Ванкувера, де отримав відносно легку роботу на судноверфі — таку, де він не мав працювати в одному темпі з паровим двигуном. Але то була безжалісна, небезпечна праця, що незабаром вартувала йому двох пальців.

У 1912 році доля змилувалася над Пококами. Ванкуверський веслувальний клуб, дізнавшись про їхню репутацію в Англії, доручив їм побудувати два одиночні човни по сто доларів за штуку. Пококи відкрили майстерню в старому занедбаному сараї, що плавав на колодах у 45 метрах від берега у вугільному порту, і нарешті відновили те, що було справою їхнього життя — побудову вишуканих гоночних човнів. Вони заходилися невтомно працювати у своїй майстерні внизу, припиняючи роботу лише на ніч, щоб поспати в неопалюваній кімнаті над майстернею.

Умови не були ідеальними. Денне світло пробивалося через дах, а вітер і дощ здригали стіни, проникаючи через широкі проміжки між стіновими панелями. Щоб скупатися, вони пірнали в холодну солону воду гавані з вікна своєї спальні. По питну воду їм доводилося веслувати до громадського джерела в парку Стенлі. Час від часу якір вислизав, і сарай безцільно дрейфував серед океанських лайнерів, що припливали і відпливали, у той час як Пококи спали. При відливі сарай осідав на похилий брудний берег, під кутом двадцять п’ять градусів від носа до корми. Коли прилив повертався, промоклі колоди, на яких стояла конструкція, прихиляли її і швидко присмоктувались до бруду. Джордж пізніше описував повсякденну рутину: «У майстерні піднімалась вода, поки ми знаходили притулок у кімнаті нагорі і пробували оцінити, коли відбудеться наступний акт драми. Зрештою, зі свистом і ревом колоди долали тяжіння бруду і піднімали будівлю, як виринаючого на поверхню підводного човна, і вода виливалась із дверей на кожному кінці. Тоді ми починали працювати знову, аж до наступної зміни відливу та приливу». Тим не менш, брати завершили свою роботу, а оскільки слава про їхню майстерність ширилась по всій Канаді, почали отримувати нові замовлення. До середини 1912 року самі удвох, у віці лише 20 і 21, вони почали відчувати, що мають ґрунт під ногами.

Одного вітряного сірого дня Джордж Покок виглянув у вікно плавучої майстерні й побачив довготелесу і незграбну людину з копицею рудуватого, але сивіючого волосся, що розвівалося на вітрі, котра веслувала так, ніби стояла на ліктях і колінах. Чоловік молотив веслами, як «розгублений краб», як зазначив Джордж. Він явно намагався дістатися до них, хоча, здавалося, йому погано це вдавалось. Веслування було таке незграбне й неефективне, що він мав бути напідпитку, як зробили висновок Пококи. Урешті-решт, вони знайшли багор, зачепили човен чоловіка і притягнули його до майстерні. Коли вони з острахом допомогли йому залізти на борт, він усміхнувся, простягнув свою велику руку і прогримів: «Мене звуть Хірам Конібеар.