Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

неділю проходять у перемовинах усіх з усіма та спробах зібрати на ранок кворум Ради Майдану, щоб прийняти якесь доленосне рішення. Кворум не збирається, а тих представників громадського сектору, хто все ж таки зібрався, Пашинський розганяє за дві хвилини. У неділю вранці 16-го стає зрозуміло, що ніхто так і не візьме на себе відповідальності бути лідером, але в повітрі згущується тривожне передчуття якогось невідворотного катаклізму… знайомі малята-правосектори збуджено шниряють штабом та багатозначно натякають на те, шо сьогодні буде спекотно.

На чергову десятиденку по Майдану та штабу заступила «Свобода». Під час наради сотників лунає сигнал тривоги, лунають крики про штурм, усі підхоплюються і біжать до виходу, виявляється, що то охорона від «Свободи» пропустила своїх бойовиків всередину і ті на п’ятому поверсі «фігачать правосеків». На наступний день правосеки «забивають стрілу» бойовикам «Свободи» на вході в «профспілки». Результат — плачевний для ПС, малята отримують звіздюлєй, Крима забирають в «катівню КМДА», після чого він повертається без деяких зубів і заспокоєний…

Подейкували, що один зі свободівських нардепів своїм коштом вставив Кримові прекрасні керамічні зуби.

Ні Давида, ні Ейнштейна

3-4 грудня. Біля Будинку профспілок вишукувалася колона підкачаних дегенератів — штук зі сто, Самооборона чекає штурму, всі в напруженні. За півгодини з’ясовується: це «Удар» підвіз нову партію спортсменів із Дніпра (власник клубу мав якісь тьорки з регіоналами).

Дивним чином всі ці малята з боксерських клубів з’являються та розчиняються, найдовший час — кілька днів ударівські бійці з ІнФізу чергували на кухні та навколо — кілька днів, весь час задираючи Самооборону. Тарас Кривоніс навіть вигрібав від них пару разів.

Хлопці, ви чого такі агресивні? — Та задрали майдауни, не можна кроку ступити — тітушки, тітушки!!! Що, фізично розвиненим бути западло? Норма не в моді?

Дійсно, типовий мешканець барикад не нагадує ані Давида, ані Ейнштейна. Переважно це — шарікови революції.

Якісний популяційний злам на Майдані наступив 7-8 грудня. Майже всі адекватні, зрозумівши, що програми дій у опозиції нема, а в профспілках зібралися переважно ідіоти, з сумом роз’їхалися по домівках. З тих, хто за свій кошт орендував буси з Тернополя, Франика, Львова — не залишилося майже нікого… На барикадах — переважно соціальні лузери, сезонні працівники, селяни-авантюристи та інший декласований та асоціалізований елемент. При цьому Парубій організовує пафосну блокаду Верховної Ради та пробує будувати дальні барикади. Марно пояснювати героям, що ця офензива нагадує утопічну атаку останніх сотень Шухевича на Москву в 1946 році. Логічно, що Перший зимовий похід завершується розгромом, причому професійно-красиво-безкровним. Силовики грають м’язами, розгін основних фортифікацій Майдану — питання часу, всі очікують на штурм. Ми готуємо сніжки з вапном, щоб засліплювати нападників, ховаємо під барикадою обрізки труб, підсилюємо ворота та обмотуємося колючкою… Під вечір 10-го грудня стає зрозуміло, що штурм таки буде.

…Я забираю генератор та цінні речі з бліндажа — з надією використати усе для відновлення барикади після того, як цю зруйнують, бо надії утримати позиції з таким контингентом і в такій мізерній кількості — в мене більше нема…

Але, як це не дивно, КПП-31 вистояв, на відміну від Другої барикади, яку зруйнували дуже швидко. Врятувала висока явка киян під ранок та неготовність «беркуту» битися по-справжньо­му — мабуть, на те були свої причини, які колись стануть нам відомі.

Бліндаж згорів, пічку-булер’ян, яка на кілька хвилин лишилася без нагляду на згарищі, трохи не вкрали… свободівці. За два дні ми збудували новий бліндаж, відчутно кращий та більший…

На нарадах сотників — знову про відлов бомжів, необхідність толерантного ставлення до алкоголіків та тітушок, яких ми фільтруємо на вході до Майдану…

Десь наприкінці грудня сотникам закуповують літні комплекти британської польової форми. Мій жарт на тему, що тепер снайперам буде зручно відстрілювати найбільш небезпечних злочинців — сприймають злобно й неадекватно.

Майдан марґіналізується, перетворюється на Ліберію — раби будують сумну пародію на державу, проти якої повстали. Таке враження, що я беру участь у відбуванні якогось дивного номера, на тлі якого Майдан 2004-го року видається прекрасно зрежисованим і зманаґерованим дійством.

26 грудня, переповнений відчаєм, я запощую у Фейсбуці наступний надривний текст, який, я сподіваюся, мав якийсь позитивний вислід:

Можна знайти сто причин не йти на Майдан. Не ходити на акції протесту, не мерзнути на барикадах, не клеїти прокламації, не роздавати агітки.

Я особисто можу знайти двісті причин — без ідіотських, на кшталт — Я люблю Партію регіонів, Януковича, Лєніна, Ста­ліна, Путіна, Клюєва, Захарченка, Царьова, Гітлера, Муравйова, ненавиджу телячу мову, Європу, Бандеру, Шухевича, Шевченка, Україну, не знаю, що таке честь, мораль, віра, відповідальність, Батьківщина, прапор…

Є безліч причин не вийти на Майдан для людини з нормальними соціальними рефлексами:

Це не справжня революція, я дочекаюся наступної, коли роздаватимуть зброю, білих коней та посади членів реввоєнсовєту справжнім (читай — таким, як я) героям.

Опозиція не така, яка б мала очолити революцію, штабом керують не ті, кого б хотілося бачити, до моєї думки ніхто не дослухається, кругом бардак, не зрозуміло, які плани та перспективи перемоги.

Я не люблю Юлю, Тягнибока, Яценюка та не вірю в Кличка.

Сценарій Євромайдану написаний Льовочкіним, Путіним, ФБР, ФСБ, жидами, москалями, олігархами.

Я — дуже цінний екземпляр, комп’ютером цвяхи не забивають, краще я буду в соцмережах критикувати кожен крок горе-революціонерів, висвітлювати кожну помилку та давати свої цінні поради.

Від мене більше користі в дискусіях на форумах та в десятках репостів, а ще я — той десять тисяч двісті одинадцятий експерт з написання революційних стратегій і тактик.