Читати книгу - "Прокляття дому"

Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона, висмоктуючи сік із клешні в котрийсь із літніх вечорів котрогось з останніх двадцяти років, один із приятелів, кінорежисер, саме розповідав, як важко гримерам накласти семітський грим арійським акторам, які грають ролі настирливого єврейського спекулянта Іпльмайєра та його помічника. Принаймні на пробних зйомках вони здавалися зовсім справжніми, каже режисер, зітхаючи, а її чоловік йому на це: Не втрачайте надію, — а вона додає: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона якогось іншого літнього вечора в якийсь інший з двадцяти років і переламує панцир рака, тоді її чоловік саме розповідає друзям, що має поїхати на Захід, щоб купити за власні гроші гайки для молодої республіки, адже від нього вимагають жорсткого дотримання термінів будівництва — будівлю конче завершити до третьої річниці. В усій східній зоні немає гайок, неймовірно просто, каже він, а вона на це: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Котрогось із літніх вечорів у котрийсь із двадцяти років її чоловік розповідає комусь із гостей, як росіяни перетворили сад наприкінці війни на кавалерійський манеж, як усе тут витоптали коні, як навіть його садівник, побачивши це, розплакався, він розповідає усе це, а його дружина мовчить, вона саме витирає руки серветкою, і приятель, який може судити тільки про те, що йому розповіли, висловлює свою думку, кажучи: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, і, кажучи це, він виловлює з казана ще одного рака. Якби не було тієї ночі у влаштованій спеціально для неї шафі, крізь яку можна пройти, вона все ще, мабуть, вважала б, що тоді, коли вона підписувала купчу, її чоловік купив для неї шматочок вічності і що ця вічність не має жодної пробоїни.

Вона й сьогодні, коли хтось говорить про війну, думає насамперед про війну, яку її тіло розпочало проти неї в той самий час, коли на Німеччину впали перші бомби. Попри те, що харчів ставало все менше, її тіло, всупереч здоровому глузду, раптом розповніло, і це тоді, коли інші, ті, що раніше були товстими, як от її сестри, спочатку через хвилювання, а згодом через голод спершу схудли, тоді стали тонкими і врешті худющими. Шоста армія капітулювала під Сталінградом, а її вже з самого ранку заливала гаряча хвиля, піт проступав на її верхній губі, утворюючи з дрібних крапельок вуса, їй було жахливо незручно пітніти, а ще більш незручно було витирати піт, росіяни наближалися до Польщі, а її по кілька разів на день охоплювали приступи млості, так що вона змушена була хапатися, щоб не впасти, за край столу, за клямки на дверях, і врешті, коли союзники висадилися в Нормандії, в її тіло навіть повернувся плач, плач захопив її тіло і не погоджувався піти геть, немов давно забутий кредитор, що вирішив повернути борг, про який вона і не знала. Тепер вона, яка колись мала вигляд підлітка, щоранку ставала перед дзеркалом, пітніла, трималася за рукомийник, щоби не впасти, втирала сльози й уникала дивитися на своє молочно-біле кругле обличчя, до якого не мала жодного стосунку, натомість іще ріднішими видавалися їй кольорові шибки на вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала, що ними колись її чоловік засклив вікна просто тому, що їй так хотілося.

У той час їй було так погано, що вона навіть змушена була попросити одну з племінниць приходити до неї допомагати на господарстві, поки чоловік зачиняв бюро в Берліні, пакував проекти і шукав надійного від вогню сховку для своїх паперів. Як добре, що телефон стояв у ніші так близько біля ліжка, адже тепер вона переважно лежала і вдень. Поки вона тримала біля вуха слухавку, в якій чоловік розповідав, кого засипало, чий дім зруйновано і як тісно внизу в бомбосховищі, вона роздивлялася кольорове пір'ячко пташки, викуваної на решітці балкона, а за пташкою — безлисте гілля дерев, а крізь гілки дерев — мерехтливе Бранденбурзьке море. І тільки після битви за Зеєловські висоти вона вислала небогу до родини на Захід, щоб порятувати її від зустрічі зі слов'янською ордою, сама ж, узявши останні припаси харчів і трохи води, влаштувалася в потаємній шафі, захованій за подвійними дверима. А тоді з'явився цей росіянин.

Вона не хоче згадувати те слово, яким він її називав, немислиме слово, яким він назавжди пробив пробоїну в її вічності. Її тіло, що на той час було уже неплідним, з усіх сил рвонуло до себе його, котрий знав слово, що позбавило її влади і притлумило сміх, який так довго стояв йому на перепоні, тієї ночі в потаємній шафі, вбудованій спеціально для неї її чоловіком, коли вона, тоді ще принцеса цирку, так собі забажала, вона врешті перейшла на бік ворога. Тільки після падіння столиці Райху її чоловікові вдалося добратися до неї, він застав розриту витоптану землю і садівника, що плакав, дивлячись на спустошення. Його дружина поділила з ним половину хлібини, що залишив їй росіянин.

А цей знаєш? Музикант — на гастролях. Його дружина от-от має народити дитину, вони домовилися, що вона передасть йому звістку, коли дитина нарешті народиться. Словом-паролем буде: груша. І от музикант сидить на сцені і грає. А його колега нахиляється до нього збоку і шепоче: груша, груша, груша-дюшес, одна з хвостиком, інша — без! Бувають такі історії, з них неможливо не сміятися. Цей анекдот завжди мав успіх, усі завжди сміються, завжди сміється архітектор, сміється його дружина, яка цей анекдот