Читати книгу - "Акупунктура міста"

Два місяці потому, 18 березня, відбулося урочисте відкриття театру. Щоб закінчити проект в такий стислий термін, ми використовували тільки один вид матеріалу — сталеві труби. На виконання проекту відразу ж, поза конкурсом, затвердили бригаду працівників. Це була справжня одіссея.

Інший проект, виконаний рекордно швидко, був Парк Пассауна, його конче було завершити, поки до влади прийде новий уряд. Тодішній губернатор теж був політичним супротивником, але він розумів необхідність захисту підземних джерел, і ми облаштували парк за двадцять вісім днів, навіть до топографічного дослідження. Все було миттєво погоджено і втілено безпосередньо на місці. Вільний університет охорони довкілля, створений за два місяці, теж був своєрідним рекордом.

Той-таки Новітній музей або музей Оскара Німеєра постав за п’ять місяців. Уявіть лишень ті масштаби роботи! Проте в нас була прекрасна нагода перетворити на офісний центр державного секретаріату старий будинок, спроектований Оскаром Німеєром у неперевершеному стилі 60-х років.

Важливо було змінити бюрократичний простір на осередок креативності, ідентичності, мистецтва, дизайну, архітектури і міста. Тут ми вкотре переконалися, що зволікати не варто.

І зараз ми маємо чудовий музей Оскара Німеєра, спорудження якого вартувало $12 млн, що значно дешевше, ніж франшиза Ґуґґенгайма.

У блискавичності цих акупунктур була одна спільна мета: уникнути інертності постачальників, для яких завжди все складно, запобігти дріб’язковості та політиці неспроможності виконання основних робіт.

Іноді місто припускається помилки, намагаючись зберегти те, що видається правдивим. Ідеться про загородження зон будівельних робіт, де неодмінно красуються панелі з фінальним виглядом відреставрованого чи спорудженого будинку.

Так сталося з реставрацією паризької Мадлен. На панелях, що приховували реставраційні роботи, була Мадлен, значно краща за справжню будівлю.

Іншим фантастичним прикладом такої «обманки» (французькою — trompe l'oeil, зорова омана) є ілюзійна декорація нефа і купола церкви Іль-Джезу, що в Римі, втілена століття потому. Чи, скажімо, церква Святого Ігнатія Лойоли, де спроектований, проте не зведений, купол було покрито схожою правильно підсвіченою «обманкою».

Під час реконструкції Бранденбурзьких воріт у Берліні ремонтні роботи приховували гігантські маскувальні панелі. Щоб створити бездоганну перспективу, на них спроектували різнопланові зображення міста.

Проте не всі «обманки» допомагають місту. Йдеться про торговельні центри, на яких зображені ті ж магазини, ті ж логотипи, що не дає змоги ідентифікувати, в якому місті ми перебуваємо. Це саме ті«trompe l'oeil», що з них немає жодної користі.

Чудовою «обманкою» може стати вітрина магазину. Я не знаю вітрин прекрасніших за паризькі. Дивлячись на них, складається враження, що ти споглядаєш своєрідний парад кольорів.

Там усе має свою вітрину — від найпростішого готелю до найвишуканішої крамниці. Здається, що простуєш світом, що демонструє тобі свої найкращі сторони. Можливо, збоку це має дещо фальшивий вигляд, проте гордість і самоповага потребують постійної акупунктури.

Багато хто використовує таку «обманку», щоб шокувати, створити хибну перспективу чи акцентувати на абсурді. Мені ж це дуже нагадує давню дискусію між Правдою та Брехнею:

Брехня каже Правді: «Я прийшла перша».

Правда відповідає: «Та ти ж ледве животієш і, зрештою, я матиму все».

«Без мене, — стверджує Брехня, — ти б не була собою. Бо сама по собі ти можеш бути або фальшивою, або справжньою. Коли ж ми разом, я, природно, брехатиму, і в цьому я справжнісінька. А тобі з твоєю правдою можуть не повірити».

У цьому разі вдалою акупунктурою було б зробити так, щоб несправжнє працювало на справжнє.

Ми жили за епохи розквіту італійського кінематографа. За епохи, коли творили Фелліні, Сколи, Пазоліні, Вісконті та багато інших неперевершених режисерів. Якось громадськість міста Курітіба написала лист до Фелліні.

Ходили чутки, що Федеріко Фелліні приїде у Сан-Паулу на бієнале мистецтв. Громадськість міста створила своєрідний рух у Курітібі, щоб великий режисер відвідав місто. Головна мета цього — вшанувати пам’ять нещодавно померлого Ніно Ротта, автора саундтреків для більшості фільмів Фелліні, а також назвати на його честь глядацьку залу, що її мали облаштувати в кар’єрі, проте я, обіймаючи посаду мера, цієї ідеї не схвалив.

Урешті-решт ми таки вирішили запросити Фелліні на презентацію глядацької зали імені Ніно Ротта. Але як організувати це запрошення?

Журналісти Араміс Міларш, Валенсіу Шав’єр і велика кількість кінематографістів та науковців Курітіби вирішили, що лист-запрошення має бути у вигляді фільму. Концепція запрошення полягала в тому, щоб представити різні частини міста крізь призму персонажів фільмів Фелліні. Інакше кажучи, Курітібу опишуть Фелліні його ж лексиконом.

Наступні дні вирували творчістю. Фільм було завершено. Фінальна сцена відбулась безпосередньо у кар’єрі за участі італійського художника Франко Жіґліо, який додав «pernaccia» режисерам фільму.

І хто ж мав вручити Фелліні листа? Жіґліо, власною персоною, який, власне, особисто знав режисера. Ейфорія від створення фільму була така велика, що про Фелліні ми вже й забули.

Але місія вимагала довести справу до кінця. Тому наш Франко Жіґліо з дружиною Розою вирушили в Дольче Аква з особистим зверненням