Читати книгу - "Дикі банани"

— Лоі хао! Добрий день! — закричав я до нього по-в’єтнамськи.

Хлопчик онімів від подиву. Нізащо на світі він не сподівався побачити тут європейця. Повільно, мов у сні малюк поклав дрюк на пліт, присів навпочіпки, обхопив обома руками голову і не зводив з мене очей, аж доки пліт не зник вдалині.

Хвилину тому цей хлопчик налякав мене, а тепер я, мабуть, здавався йому казковим, фантастичним героєм, а може, навіть упирем з того світу. Ми поквиталися, і я весело рушив до машини.

У долині Нам Сап дорога стала кращою, газик трусив менше, і я почав дрімати. Цього ранку було в мене стільки приємних вражень, що я заснув, наче сп’янілий. І раптом прокинувся. Машина стояла. Товариші про щось жваво радилися. Ми були в якомусь невеличкому селі таї. Діялося тут щось незвичайне. За сто кроків од дороги я побачив кілька десятків чоловіків, жінок і дітей. Дехто стояв або сидів просто на землі навколо однієї з більших хат, інші були в хаті чи на веранді.

Коли ми зупинилися, люди повернулися до нас, здивовано поглядаючи. Деякі чоловіки здалеку привітно махали нам руками. Чимало з них були напідпитку.

— Що це? — запитав я Тунга.

Він знизав плечима:

— Не знаю. Якесь свято.

— Може, підійдемо до них на хвилинку?

Мої приятелі закрутили носами; мабуть, тому, що, по-перше, це не передбачалося планом, а по-друге, вони не знали, чого можна сподіватися від незнайомих таї. Доки ми роздумували, з хати вийшов старий таї, зійшов униз по драбині і попрямував до нас, силкуючись прибрати урочистого вигляду. З неприродно холодною повагою, як це буває у підпилих людей, він довго щось говорив ламаною в’єтнамською мовою, раз у раз запрошуючи до хати.

— Що він каже? — запитав я нетерпляче. — Перекладіть мені, товаришу Тунг.

— Товариш таї каже, що його звуть Ан і що його дочка недавно народила сина. Вони вже кілька днів святкують. Зарізали дві свині і ще заріжуть…

— Він запрошує нас до себе? — перебив я.

— Так, запрошує, але, гадаю, краще не…

— Ходімо! — заявив я рішуче й вискочив з газика. — Ходімо на хвилинку!

Хоч-не-хоч, друзі мусили підкоритись. Я прямував в почті між щасливим дідусем Аном і Тунгом, за два кроки йшов Хунг з портфелем, а в ар’єргарді Дьєн. Я широко посміхався до них і, проходячи, найближчим тиснув руку. По дорозі я сфотографував кількох дівчат.

У одної дівчини зуби були вкриті чорним лаком. Коли вона посміхнулася, вигляд у неї був потворний, здавалося, що вона не має зубів. Та це, мабуть, вважалося вишуканістю, бо, як запевняли мене, білі зуби схожі на зуби собак. Але наскільки приємнішою була дівчина з нормальними, білими зубами, що стояла поодаль від «модниці»!

— Давно вже вони бенкетують? — попросив я спитати у Ана.

— П’ятий день, — відповів Ан і, нарешті скинувши з себе маску пихатості, став звичайною людиною, його обличчя осяяла широка посмішка.

— А скільки ще днів бенкетуватимуть?

— О-о-о, не знаю, не знаю, можливо — днів десять-п’ятнадцять, — відповів таї з гордістю, але мені здалося, що при цьому він кинув дещо зляканий погляд на моїх попутників, наче бовкнув якусь дурницю.

Ми підійшли до великої хати і зупинилися біля драбини, що вела нагору. Драбина мала п’ять чи шість тонких дерев’яних щаблів, розрахованих на вагу таї, худорлявих і на голову менших од мене. Коли Ан гостинно запросив мене увійти, я занепокоєно подивився на Тунга і шепнув:

— Хай йому чорт! Воно ж завалиться піді мною…

Тунг оглянув щаблі поглядом експерта і дав мені мудру, хоч і трохи дошкульну пораду:

— Не завалиться, якщо ви легко ступатимете.

Що ж, я ступав легко, і всі щаблі щасливо витримали.

Тільки-но я зітхнув з полегкістю, а тут нова небезпека: ступнувши на веранду, зроблену з тонкого каі-фену, прославленої рогожі з плетеного очерету, я відчув, як вона угинається під ногами, немов хиткий килим, розіп’ятий у повітрі, і от-от провалиться.

— Витримає, — підбадьорював мене ззаду Тунг. — Людина тут може провалитися не більше, як до плечей…

Людина не провалилася. Через широкий отвір я увійшов до хати. І тут була така сама підлога, але, мабуть, подвійна, бо менше вгиналася.

Ми сіли на низькі дерев’яні стільці, майже навпочіпки, біля такого ж низенького столу. Люди одразу заметушилися, і незабаром перед нами з’явилися миски з паруючим м’ясом, городиною і келихи з рисовою горілкою. Свинина була чудова, і я, хоч і не був голодний, уминав, не звертаючи уваги, на застереження товаришів, що боялися отруїтися трихінами. Товариші тільки з чемності пригублювали, а я пив менш стримано, жартівливо вдаючи жадібність страшенно спраглої людини.

— Обережно пийте, товаришу! — ввічливо просив Дьєн.

Я роздивлявся довкола. Хата була простора, завдовжки більше десяти метрів і близько десяти завширшки. Біля входу, де ми сиділи за почесним столом, було вогнище на кам’яних плитах. У глибині хати, де за ширмою з того ж каі-фену спали члени сім’ї, містилося друге вогнище. Була там і ніша, де спали молоді і де тепер кричав на все горло малюк — герой дня.

Меблів, крім стола і стільців, майже не було. На