Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Того дня Кончі ніхто не бачив; другого ранку вона теж не з’являлася, тому сусіди зайшли до неї довідатись, що сталося. Конча сиділа схилена на стільці, вистромивши носа просто у вичахлу жарівню. Лампадка згасла, і з кімнати вдарив бридкий дух холодного чаду. Пес, заскавулівши, підбіг до людей, тоді поплазував назад до господині й лизнув її в обличчя. Але Конча не ворухнулася, вона була мертва.

Тепер мешканці будинку відчули, що в них нечисте сумління. Господиня заявила крізь сльози, що мала на думці запросити сеньйору Кончу на вечерю з нагоди її іменин. Інші теж згадали про свої добрі наміри, і всі нарікали на лиху долю, що через неї вони запізнилися. Тепер, задля дорогої душі, вони могли тільки заопікуватись її тілом, і кожний захотів чимось допомогти. Господар тим часом пішов повідомити поліцію. Вони плакали над тілом цілий день і цілу ніч, а другого ранку прибув поліцай і списав протокола. Після обіду з’явився лікар і видав довідку, що сеньйора Конча померла, тоді поліцаї поклали тіло в благеньку труну й повезли до трупарні.

Два маврітанські замки, Альгамбра та Генераліфе, стримлять над Гранадою, немов порожні орлині гнізда. Між замками пролягає ущелина, що нею звивається доріжка на цвинтар. Тудою не можна проїхати возом, надто-бо вона стрімка й вузенька, та й більша її частина — то просту східці. Там, де починалася доріжка, стояв шинок, а трохи вище — другий.

Коло того першого шинку сиділо четверо грабарів і допивало пляшку горілки, коли прибула підвода з сеньйорою Кончею. Грабарі були п’яні, як і водилося в їхньому ремеслі. Як п’яні, що усвідомлюють свій стан, вони швидко опанували себе, нетвердо й важко підійшли до підводи і зсадили труну на землю. Тоді зняли з неї віко, явивши очам мертве тіло, засунули в прироблені до труни — звичайної коробки з соснових дощок — петельки довгі дрючки, і двоє грабарів підняли її на плечі. Решта двоє взяли віко, і похід, заточуючись, став братися узвозом.

Біля верхнього шинку вони лишили розкриту домовину посеред доріжки й зайшли досередини. Коли вони знову вийшли, один, хитаючись над мертвим тілом, щось пожартував, а решта зареготали.

Потім поплентались далі.

П’яних людей часто нападає несподівана примха, і ось двоє тих, що несли віко, з доброго дива пустилися бігти. Решта двоє й собі налягли на ноги і якийсь час тюпали бігцем по кам’яних східцях так, що мертве тіло підстрибувало в благенькій коробці, а часом голова навіть звисала через край. Проте вони не могли догнати грабарів з віком. Тоді передній скинув з плечей дрюч-ки, труна гупнула одним кінцем на каміння, небіжка випала з неї та й зосталася лежати долілиць на землі, а грабар побіг доганяти тих, що несли віко. Задній грабар якусь хвилю збараніло позирав то на труну, то на мертве тіло, тоді безглуздо зареготав і подався узвозом назад до шинку.

Тією доріжкою ходять тільки мертві, їхні п’яні грабарі та ще, бува, який мандрівник, що бажає оглянути замок Альгамбру. Тому труп сеньйори Кончі, обернений долілиць, і труна коло нього пролежали цілий день. Потім трупа поклали назад у коробку й віднесли на цвинтар.

Однак її не замуровано в дивовижній твердині мертвих з незчисленними печерами, що з них труни висуваються, немов шухляди з шаховки. Хто б за неї заплатив? її не поховано й на цвинтарі для бідних, де не треба платити, бо його утримує на власний кошт епіскоп, і де дозволено лежати протягом чотирьох років, якщо тільки дикі собаки раніше не розгребуть могили. На Кончі тяжіла підозра в самогубстві, і її не годилося ховати на християнській землі. Тому Кончу поховано на протестантському цвинтарі.

В інших місцях давно вже день, але в Гранаді сонце встає пізно — заважають гори. Аж ось воно визирнуло з-за глетчерів Сьєрри-Невади, і гранадійка прокинулась. Вона потяглася, злізла з високої постелі на стільчик, а тоді на підлогу й заходилася давати лад своїм кучерям та пудрувати борошном щоки. І не встигло місто взятися до справ, що їх учора відклало, як тіні зовсім покоротшали.

Коли сонні господині й розпатлані служниці посунули на ринок купити, що треба на цілий день, селяни з долини вже побували там і привезли на ослах овочі перепродувачам та м’ясо м’ясарям. Ранковий потяг з Малаги достачив каракатиць, невеличких акул, бокоплавів, що тут їх мають за креветок, однобічку, черепашок та інші дарунки моря — всі разом під спільною назвою «риба». Там, де сонце просотувалося крізь шпари в дерев’яних ятках, воно осявало мерехтливу луску й перламутрові черепашки, піраміди жовтих і зелених динь, багрянисті помідори, гранати, стручки перцю, золотаві помаранчі й блідуваті цитрини, а ще вигравало на гронах винограду — на ясних, як алебастр, і на темних та лискучих, як голе тіло муринове.

Була середина січня, і вночі вдарив мороз. Крамарі не поспішали, нечисленні покупці ходили з місця на місце й більше цікавились новинами. Сонце ще не зігріло їх як слід. Широкий ринковий майдан швидко перебігла якась сеньйорита, а за нею назирці подибала пильна матінка чи, може, нянька; вбогі жінки стояли навколішки таки на вулиці й роздмухували вуглини в жарівнях.

Однак сонце піднімалося дедалі вище, і скоро на ринку вже стало людно й гамірно — місто ожило. Крамарі захвалювали свій крам, покупці торгувалися, люди то збивалися в купи, то кудись проштовхувалися, про щось питали через голови інших і так само діставали відповідь.

Зустрілися дві жінки й поцілувались за андалузьким звичаєм.

— Господи Ісусе й пресвята богородице! — вигукнув