Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

— Та можна, якщо ти скажеш, яка давня твоя риба, — відповіла одна з жінок.

— Хай тобі дідько, поторочо! Вона не давніша за твою бридку пику!

— Ану забирайся геть, дурню! І нехай твою рибу поховає товариство опіки над убогими, бо від неї вже дух пішов!

У натовпі сновигали босоногі хлопчаки й вигукували:

— Двадцять цибулин за сентимо!

— Три цитрини за десять! — вторувала їм перепродувачка овочів.

Сонце й небо. І куди глянь — овочі: свіжі, соковиті, барвисті. І скрізь кишать обідранці, змагаються між собою, як голодні пси, коли трапиться нагода заробити який гріш на хліб. Нещасливі коханці життя, вони жадібно чіпляються за нього, а воно відвертається, немов багата кокетка, вони женуться за ним, а воно глузливо сміється й не дається їм у руки. Ці злидарі прийшли сюди не купувати, а спробувати щастя. Вони приходять щодня, сині з холоду, худі з голоду, проте в їхніх очах світиться іскра надії. Але та надія щоразу їх зраджує.

Біля входу на ринок стоїть жебрак і тримає в руках кілька поганеньких цитрин. Він смикає ошатно вбрану жінку за спідницю і благально каже:

— Купіть, будь ласка! Тоді мені буде на хліб. Я такий голодний!

— Не смикайте мене! — відказує жінка. — Я й сама куплю, що мені треба! — Вона ображено згортає широкий поділ і йде далі.

У кінці яток з рибою коло продавця каракатиць стояв чоловік з двома великими кошиками хліба. Кілька хлібин він розіклав просто на землі, щоб приманити покупців, і вдоволено роззирався навсібіч. Час від часу він брав у руки дві хлібини, підносив їх над головою, мов корогву, й рушав у натовп, вигукуючи:

— Хліб! Десять сентимо за велику хлібину! Хто купить…

— …стрічки! — підхопив продавець стрічок з вулиці. — П’ятнадцять ліктів за безцінь! Агов, дівчата! — гукнув він двох бабусь. — Прив’яжіть своїх коханців барвистими стрічками! Ох, які ж гарні стрічки!

— Хліб кращий! Він — благодать бідних! Десять сентимо за велику хлібину!

У натовпі поміж ятками пропливла якась жінка й опинилася коло продавця хліба.

Він замахав на неї хлібинами й гукнув:

— Агов, господине! Сеньйоро Беппо!

Вона обернулася до нього:

— Який ти нині веселий, доне Рафаелю! Може, виграв у лотерею?

— Скоро виграю, — відповів він, радісно показуюча на кошики з хлібом.

— От не сподівалась я тут тебе здибати! А як дружина й діти?

— Їм стане краще, як я розпродаю оце. — Він знову показав на кошики.

Сеньйора Беппа перехрестилася, і продавець також. Вони подумали про те саме, однак по ній не видно було, щоб її присіли злидні. Вона була огрядна й жаліслива, а він — худий як тріска. Але тієї хвилини нею опанувала цікавість, таке саме сильне й загальнолюдське почуття, як і жалісливість. І йому довелося все пояснити.

— Я продаю не від пекарні, — прошепотів він, — а свій власний хліб, хоч, звісно, не зовсім свій…

— Заставили щось? — співчутливо спитала сеньйора Беппа.

Він кивнув.

— Нелегко було зважитись, але тепер найгірше вже минулося. Нині все з’ясується! — Він усміхнувся, сповнений надії, і глянув на синє небо.

— Дай боже! — сказала сеньйора Беппа, не кладучи своїм словам ніякої ваги. Просто так звичайно говорилося.

Вона взяла дві хлібини й дала гроші.

— Жінки добрі люди, кращих бути не може, — лукаво сказав продавець хліба і кинув гроші в чорне горнятко.

— Ні, чоловіки кращі! — засміялася сеньйора Беппа. — Ну, щасти тобі боже! — додала вона й пішла своєю дорогою.

— Іди з богом! — гукнув він їй услід і знову підніс над головою дві хлібини, щоб усі їх бачили.

— Хліб! Хліб! Благодать бідних! Десять сентимо за велику хлібину!

Надійшла дружина дона Рафаеля, принесла їсти в глиняному горщику й простягла йому олив’яну ложку. Він примостився на краєчок кошика, взяв на коліна горщика й почав їсти — риж, зварений з перцем. Дружина навпочіпки присіла навпроти нього.

Дон Рафаель витяг з-за червоного пояса ножа, сягнув по хлібину й глянув на жінку. Вона кивнула. Тоді він розрізав хлібину навпіл і простяг половину їй.

— Який добрий хліб, — сказав він. — Я гадаю, що ми непогано почали.

— Дай боже! Бо тепер тяжка пора.

— Не буде тяжка, як захочеш! Найгірше для нас уже минулося.

— Приємно їсти власний хліб, правда ж? — спитала дружина.

— Авжеж, а ще як ти сам його й спік. Наче цей таки хліб і дає тобі шматок хліба, — сказав він, невпевнено вдаючись у філософію. Потім доїв свій обід.

— Дякую за підсилок, — сказав він дружині і витер ножа об долоню.

— Дяка богові, що дає нам силу та щастя, — відповіла вона.

І дон Рафаель знову змішався з натовпом, вигукуючи ще голосніше:

— Хліб! Хліб!

До нього підійшло двоє поліцаїв, один витяг з кишені ваги й спитав:

— А хліб ваш повної ваги?

Дон Рафаель відступив, даючи поліцаєві місце, і той заходився недбало важити хлібину. Та ось він здивовано звів брови, підозріло зиркнув на чоловіка й жінку і знову став важити, цього разу дуже докладно. Бракувало кільканадцяти грамів. Поліцай важив далі хлібину по хлібині, і його посмішка не віщувала нічого Доброго. А дон Рафаель дивився на нього, спочатку спантеличено, потім злякано.

Всі хлібини виявилися легші за визначену норму.

— Скільки ви вже продали? — спитав поліцай таким голосом, що жінка залилася слізьми.

Дон Рафаель тремтячою рукою простяг йому горнятко з грішми; поліцай порахував їх і висипав до кишені. Проданий хліб тепер уже годі знайти, але хай звершиться правосуддя. Він підкликав погонича ослів і звелів навантажити кошики з хлібом на осла.