Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

— Боже милосердний! — вигукували люди й хрестилися. — Господь торкнувся його своєю правицею і відібрав йому за кару глузд. Доне Рафаелю, опам’ятайтеся!..

Вони брали його за плечі й трусили, однак він нічого не відчував, тільки бездумно дивився кудись перед себе.

Та ось до нього долинув плач дружини і поволі привів його до тями. Він почав плакати разом з нею, тихо нарікаючи на свою біду.

Жалісливим дуетом згучав їхній плач, але ніхто його не слухав — кожному була знайома та пісня злидарів про нужду, голод і надію. Господи боже, знову те саме: дужі руки, а прикласти їх нема до чого, особливо взимку. Отож він став Жебрати разом з дітьми, та й дружина, звісно, теж пішла з торбами. І ніхто не вважав це за ганьбу, тільки що їм нічого не давали: надто багато людей удавалися до такого фаху. Родина їхня голодувала, як і тисячі інших, і була вже на порозі смерті. Проте вони, ті двоє, не хотіли здатися без боротьби і знайшли раду. Вони заставили останній свій скарб і купили аробу борошна — цілих двадцять дев’ять фунтів! Тоді змурували з уламків цегли піч і топили її дровами, виловленими з річки. Але забули чи, може, не зуміли врахувати, яка буде припічка, і от з’явилася поліція і все відібрала в них. Що ж тут можна було сказати?

Дон Рафаель і не зчиняв великого галасу, стояв тільки й виплакував своє лихо дружині. А вона вторувала йому, додаючи ще й свої скарги з переповненого серця. Лихо їхнє було таке велике, що вистачало на двох.

Та раптом він закричав так голосно, що стало чутно на весь ринок. Він піднімав кулаки до неба, нарікав на свою біду і вбогість, обіцяв продавати хліб визначеної ваги і вернути гроші тим, кого мимоволі обдурив, присягався, що спалить усе місто, як йому не віддадуть хліба, — потім упав як підкошений. Дружина, ридаючи, кинулася й собі на землю коло нього. Навколо з’юрмилися люди і водно питали:

— Що сталося?

— А тут один узявся продавати бідним людям неповної ваги хліб, тож поліція і господь бог покарали його.

— Так йому й треба, тьху! — гукнула одна перепродувачка, що торгувала хлібом від пекаря. — Навіщо було лізти не в своє діло! — Тоді загорлала на цілий майдан — Хліб! Хліб! Десять сентимо за велику хлібину!.. За хлібину повної ваги!

Це діялося темної ночі в добу лососевої ловитви й осінніх бур. Ларс Велетень сидів за стерном, а його брат Петер стояв, прихилившись до щогли великого вітрила.

— З вітром він дає собі раду, Ларсе.

— Еге ж.

— Стійкий човен, нічого не скажеш.

— Хм…

— Ларсе!

…………………..

— Ла-арсе!

— Цить-бо.

— Як ти гадаєш, ми доберемося?

— А ти боїшся, Петере?

— Я?.. Чого б це я боявся?.. Я думаю про хлопця.

— Дай мертвим спокій, Петере.

— Та воно так! Їх збудить господь бог… на суд праведний. А що, як він не врятується, га? Бо гріхів він мав багато: пропускав недільну школу та й ще не одне чинив. Кпив з усього.

— Та годі тобі, Петере. Хлопець тепер забезпечений, краще, як ми з тобою… От бісова хвиля, як шибонула збоку. Люк у нас щільно накритий? А хлопець у добрих лапах… чи то пак у добрих руках. Ти купив йому місце, інші поклали йому на труну медаль. А той, що на небі… Напни дужче фокшкот, Петере, бо човен став неповороткий… той, що на небі, потурбується про все решту.

— Його засмоктав сипкий пісок, Ларсе.

— Бридня! Не пісок, а течія затягла під кригу. І він свій обов’язок виконав.

— На світі багато різних сипких пісків, Ларсе.

— Іди вниз і відпочинь трохи, Петере.

— Година непевна, ти хіба сам даси собі раду?

— Дам, іди відпочинь!

— Ну то я піду.

— Тобі нездужаеться, Петере.

— Еге, нездужаеться, Ларсе.

— Перевір кріплення коло вітрил, як ітимеш!

— Гаразд.

…………………..

— Ларсе!

— Чого тобі ще?

— Місіонер теж казав учора ввечері про сипкий пісок.

— Ще б пак!

— Як ти гадаєш, він помолився перед смертю… хлопець себто?

— Хлопці мають нагальніші справи, Петере.

— Ми завше молилися, коли…

— Ми ж бо не гинули, рятуючи інших.

— Місіонер каже, що хто не любить духу запари, хай іде геть з пекарні. Як ти гадаєш, він натякав на мене?

— Якого біса йому на тебе натякати?

— Я ж бо соромився молитися, як ми від’їздили. На пристані було стільки людей.

— По-моєму, й не треба розмінюватись на дрібняк.

— Еге ж! То ти скоро мене збудиш?

— Іди вже, Петере, може, й не доведеться будити.

Ліхтар, що висів на щоглі, хитався, відганяючи жовтим промінням навколишній морок і тьмяно освітлюючи поміст. Проте пітьма важко налягала на човен, поглинала його, а він довгими зухвалими стрибками кидався назустріч хвилі, розтинав її носом і змушував відступати. Вона знехотя подавалася, розходилась двома дугами, і за кормою з’єднувалася знову. А тим часом спереду поставала нова темна стіна, тоді розступалася й хижо причаювалася неподалік.

Ларс сидів за стерном і вдивлявся поперед себе. Щоразу, як пітьма ворушилася, він вихилявся якомога далі, щоб краще бачити, а рукою ненастанно крутив стерно то в той, то в той бік, уникаючи бурунів. Так він стернував досить довго.