Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Ларс хотів був прив’язати стерно й піти покликати брата, але передумав. Скоро зійде місяць, та й навряд чи є небезпека зіткнутися з якимось іншим човном. Він умостився зручніше й ще дужче стягнув навколо себе брезент, що прикривав стерновий люк.

А таки правда — добрий човен! Гарно йде, сам донесе до берега, якщо вітер і хвилі не перекинуть. Сердешний брат зовсім подався, на себе став не схожий. Надто велика напасть його спіткала: поховав дружину, поховав сина. Але найгірше, що він злигався з тим місіонером. Сердега, тепер він уже не часто соромиться молитись при людях. А тоді кається тяжко, ладен крізь землю запастися.

Човен нерівними поштовхами продирався крізь морок, а Ларсові думки важко снувалися в неповороткому мозку. На обличчі з небагатьох рисок, накреслених морською стихією, можна було відчитати його нехитре життя. Обличчя було темне й незворушне; і душа його теж була темна й незворушна, в ній вирізнялася лишень одна ясна цятка — любов до брата. Бо для Ларса протягом багатьох років життя полягало тільки в тому, щоб розлучитися з братом. І ще десь глибоко в свідомості жевріла одна іскра — зненависть до святенництва, доч би як воно виявляло себе. А поза тим його внутрішній світ складався з сірої маси байдужості. Однак Ларс був добрий рибалка, найкращий у містечку і найсміливіший, бо через байдужість він не боявся ніякої небезпеки.

Він ніколи не розумів брата; в Петерові багато було такого, чого Ларсів тверезий глузд ніяк не міг сприйняти: неврівноваженість, легкодухість, здатність палко радіти чи сумувати, задумливість. Проте Ларс ніколи не сушив собі цим голови, брав Петера таким, як є, — адже то був його єдиний брат, — і все незбагненне в ньому називав дивацтвом. Поки вони жили вкупі, Петер часто чинив нерозважно, і щоразу для Ларса то була несподіванка. Він ніколи не міг збагнути душевного стану, що спонукав брата на ту нерозважність, але завше віддано допомагав йому виплутатися з халепи.

Вони були близнюки й народилися в невеликій хатині біля Перскерських пагорбів. Ларс вийшов на життєвий кін перший, і то мовчки, а слідом за ним з’явився Петер, кричачи на все горло.

Хлопчики підростали. Берег з піщаними кручами був їхнім найпершим грищем, а море — другим. У бурю вони збирали вздовж берега те, що викидало море, а в тиху годину ловили вугрів. А ще скоро почали помагати батькові сушити тріску й наставляти мережі.

Петер був рухливий, легко сміявся, легко плакав і швидко прощав образу, а в Ларса виробилася млява рівновага, з якої важко було його вивести. Обидва вони виросли дужими хлопцями і завше трималися разом.

У школі Ларс сидів нерухомо, поклавши лікті на парту й підперши руками голову, а Петер вирізував на парті кораблики й ненастанно дригав ногами. Училися вони посередньо, проте вчителі їх любили, бо вони менше брехали, як інші хлопці. В розвагах товариші добровільно визнавали братів за їхню силу ватажками, але вони виказували дивну скромність — відмовлялися від такої шани.

Дома в них розмовляли пошепки. Батьки їхні належали до секти, яку на Борнгольмі звуть мелеріанською, а повсюдно — борнгольмською; члени тієї секти мало говорили між собою, і то переважно біблійними висловами. Хлопці не чули, щоб батьки коли сварилися. На всьому ніби лежало тавро пригніченості. Хлопці ніколи не бачили, щоб їхній батько сміявся, — він тільки всміхався. їх ніколи не карали, але в батьковому погляді було щось таке, що змушувало їх до послуху. З тієї ж самої причини вони ніколи не казали йому «тату», а тільки «батьку». Хлопцям заборонялося читати казок, але батько виписував дитячий часопис і «Вісті з царства божого». Вони читали їх щодня, а після читання батько говорив з ними про диявола й про зло, що панує в світі. Батьки не дозволяли їм водити товариство з дітьми безбожників, а як вони, бувало, приходили зі школи й розповідали про котрогось бешкетника, що курив у класі, вибив сніжком шибку абощо, то батьки ставляли їх навколішки й веліли молитися за нього, щоб бог відвернув його від грішного світу. Хлопців навчено також щовечора проказувати на ніч молитву, казано їм, що забути помолитися перед сном — великий, тяжкий гріх.

У неділю хлопці ходили до недільної школи.

Там сиділи літні, поважні рибалки та хлібороби й розповідали дітям про заблукані душі й про безмежну божу ласку до своєї пастви. Коли дітей щось відвертало і вони не слухали, навчителі садовили їх окремо й довго напучували. Після того діти ходили тихі й задумливі.

Побожність рано полишила на них свої карби. Вони не були такі безоглядні, як бувають звичайно здорові діти: наприклад, жаліли калік, не бігали темними вечорами гупали в двері причинної Крістіни Крусе й кричати «чорт прийшов!» тощо. Вони бралися за руки з іншими хлопцями й вибігали назустріч хвилі в море, ковзалися на свіжій кризі так само хвацько, як і решта дітей, але завше признавалися дома, коли їм траплялося вертатись з мокрими ногами або шаснути в ополонку.

Розмови про пекло й заблукані душі впливали на обох близнюків, хоч і по-різному. Петер здригався з жаху, підгинав ноги під себе на стільці, поки мовилося про пекельні страхіття, але скоро забував усе.

Ларс не так легко лякався, але й забути швидко не міг. Та все ж, кінець кінцем, його неповороткий глузд теж поступався ненастанному впливові і, як поганий провідник, довго затримував те, що вже засвоїв. Батьківська твердість, сувора оцінка інших людей, оперта на власне буцімто бездоганне життя, читання релігійних книг, ненастанні молитви, зітхання й невдоволені міни з приводу бодай незначної втіхи, не пов’язаної з богом, — усе те накопичувалося в його душі й додавало неприродного забарвлення його дитячим думкам.

Подеколи його опадав великий страх, що він помре, не встигнувши вернутись до бога й спастися. Страх той дедалі дужче опановував його й став своєрідною душевною хворобою. Треба бути готовому до смерті, завше готовому, бо ж смерть приходить, немов злодій, уночі, коли ніхто й не сподівається.