Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Ген уже показався концтабір. Був він у кілька рядів огороджений колючим дротом, і якби не ця тюремна прикмета, то віддалік можна було б подумати, що це якесь робітниче селище.

Що ближче підходили, то повітря ставало важче.

Час од часу стрій переганяли, здіймаючи куряву, легкові та вантажні автомобілі з солдатами. Туди ж поспішали й жителі ближніх сіл.

Від великих воріт, теж обплетених зверху колючим дротом, починалася довга й широка вулиця, по обидва боки якої рівними рядами тяглися зеленуваті бараки.

У концтаборі було велелюдно. На обличчях — подив і гнів, біль і ненависть. І скрізь — похмура тиша.

Комісар Желєзнов почав розповідати солдатам про Майданек і його в’язнів, про все те, що вчора почув од очевидців.

— Цей табір фашисти почали будувати на початку 1940 року, а закінчили в 1942. Він поділений на шість частин, кожна має двадцять чотири бараки, тобто всього сто сорок чотири. В кожному бараці розміщалося триста чоловік. Цю приречену до смерті величезну масу людей охороняли есесівці й дві сотні дресированих собак. Допомагали їм також поліцаї з колишніх карних злочинців.

Цей концтабір, що займає площу в двісті вісімдесят гектарів, німці називали «ферніхтунглагер», тобто табір знищення. За ті два роки, впродовж яких діяв Майданек, було знищено більше як півтора мільйона людей.

Очевидці вчора розповідали, що майже щодня привозили з усіх кінців Європи військовополонених і мирних громадян, людей різних національностей — поляків, росіян, французів, чехів, італійців, бельгійців, угорців, німців. Привозили чоловіків і жінок, старих і дітей, навіть немовлят…

Один раз на день давали їм юшку з варених буряків, цинічно називаючи її «кавою», двічі — якусь баланду з бур’яну й від ста вісімдесяти до двохсот сімдесяти грамів хліба, в який замішували більше полови, ніж борошна. А за найменшу провину позбавляли й цього. В’язні змушені були харчуватися всім, що під руку трапиться,— ловили собак, котів, мишей… Люди від виснаження скидалися на тіні. Сівши, вже не мали сил стати на ноги. Будили їх о четвертій ранку, о шостій гнали на роботу, а об одинадцятій вели «на обід». Табір був огороджений колючим дротом із сигнальними пристроями, про втечу годі було й думати…

Комісар Желєзнов обвів очима бійців, помітив, як кам’яніють їхні обличчя.

— Ну, для початку досить,— сказав він.— А зараз давайте зайдемо в так звану «лазню» й «дезинфекційну», щоб ви на власні очі побачили, які вони садисти, ці фашистські нелюди.

Бійці зайшли до барака, більшого порівняно з іншими. Всередині він був оцементований, знадвору сюди підвели водогінні труби.

— Ось тут милися після далекої дороги змучені люди,— провадив далі комісар,— потім їх заганяли в оці квадратні бетоновані комірчини…

— Але ж тут навіть вікон немає, товаришу комісар,— здивувався Вартан.

— Так, немає… Але навіщо ж вікна, якщо це й є сумнозвісні газові камери, в кожну з яких заганяли по двісті — двісті п’ятдесят голих людей, після чого залізні двері щільно зачинялися на засуви. Бачите отвори в стелі? Ото звідти в камери надходило гаряче повітря, потім на людей пускали «чарівний циклон», як казали есесівці, блакитна кришталева злива, що швидко перетворювалася на гарячу пару. А вбивці спостерігали у вмонтовані в залізних дверях вічка, як помирають, конають у муках невинні люди. У цих камерах, а їх тут шість, знищували за один раз тисячу — півтори в’язнів…

Бійці мовчки слухали комісара — словами не можна було висловити ту лють, що закипала у їхніх грудях.

Із «дезинфекційної» та «лазні» вони пішли до крематорію. Тут тулилися один до одного десяток бараків, на яких вивіски сповіщали: «Склад особистих речей», «Склад верхнього одягу», «Взуття», «Пальта» тощо. Тут були перші оглядові пункти речей та одягу загиблих в’язнів, потім усе це відвозили на центральний склад до Любліна, де кожна річ знаходила своє застосування.

Бійці зайшли у велику споруду, що, власне, й була крематорієм.

— Ось, товариші, перед вашими очима шість великих печей,— показав комісар,— з яких виходило стільки диму, ніби тут працював величезний завод,— дуже далеко було видно. Печі топилися коксом, температура сягала до тисячі семисот градусів. Щодня тут спалювали до півтори тисячі трупів. Розповідають, що мертвих людей часом збиралося цілі гори, їх спалювали в печах, наче дрова. А торік третього листопада, в день єврейського погрому, фашисти знищили двадцять тисяч чоловіків, жінок та дітей. І оскільки неможливо було пропустити через крематорій таку кількість людей, то десять тисяч розстріляли й закопали в лісі…

В Армена мороз пішов поза шкірою. Комісар Желєзнов помітив, як хлопець мерзлякувато пересмикнув плечима — навіть губи йому побіліли.

— Ну, годі,— сказав Желєзнов.— Ходімо звідси…

Надворі, неподалік од крематорію, купами лежав сивий попіл від спалених людських тіл, який фашисти збирали для вдобрення полів.

Комісар Желєзнов зупинився.

— Бачите? — звернувся він до солдатів.— Цілі гори людського попелу. Ним вони вдобрювали й те поле, де росте велика капуста…

— Он воно що,— пошепки мовив Вартан.

— Так,— вів далі комісар,— як бачите, Майданек — це велика фабрика смерті. Два роки над нею здіймався дим спалених мучеників, вився над Любліном і польськими селами, ніби хотів приховати від світу страшні злочини.

Вийшли за ворота Майданека. Приголомшені побаченим, бійці були в німому заціпенінні. Армен ні на кого навіть не зводив очей.

У частину верталися похмурі й мовчазні. Наче з похорону.

Минаючи те поле, де росла великоголова капуста, Армен дивився собі під ноги…

У ближньому від Любліна лісі, де розташувався на перепочинок полк Кузнецова, було тихо, лише зрідка сюди долинав глухий гуркіт наших гармат.

Хоча випав гожий сонячний день, Армен, який цілу ніч перевертався з боку на бік і