Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Ще б пак! Голова всіх Друзів миру міста! І не тільки голова… Ганс довідався з надійних джерел, що майстер Зібрет, оцей здоровань із задумливим великим обличчям, і інженер Крейський були колись членами місцевої організації комуністів. Може, й зараз, після заборони компартії, вони підтримують між собою таємні партійні зв'язки? За Крейським стежить поліція. Ганс знає це напевно, і начальство теж не полюбляє Зіберта. Зате головний конструктор Ріхтер їхній друг.

— Гансе! — гукає з свого кабінету Зіберт.

— Слухаю, пане майстер! — дзвінко озивається Блютнагель.

— Скільки разів казав я тобі, що в комітеті не існує ніяких майстрів! — Це не завод. Після третьої години, коли почнеться наша зміна, можеш називати мене як хочеш.

— Щиро перепрошуюсь, колего Зіберт.

— Ось так краще, — відгукується Зіберт. — Пошукай-но мені папку професора Хегерта.

Руки Блютнагеля блискавично одшукують потрібну папку.

— Єсть!

— Читай.

— Професор Карл-Марія Хегерт, рік народження — 1915, воював на Західному фронті, три роки був у американському полоні, за фахом фізик. Прилучився до організації Друзів миру в травні минулого року.

— Не годиться. Малий стаж. Поглянь-но Стефана Броневського. Того, що виступав на процесі «двадцяти трьох». Скільки років в організації?

— Два.

— Прекрасно! Запропонуємо його делегатом до канцлера. — Голос Зіберта стає тихішим, загадковішим. Чути, як він відсовує стілець, встає, і ось вже його велика, масивна постать з'являється в дверях. — Ми повинні, хлопчику, зв'язатися з нашими друзями в столиці. АСБР розперезалася вкрай, і, якщо й далі так буде, неонацісти скоро влаштують у місті новий путч.

Він дуже втомлений, цей літній досвідчений чоловік. Блютнагель, сирота з католицького приюту, любить Зіберта синівською любов'ю. І страшенно переживає, коли майстер Зіберт, забуваючи про здоров'я та сім'ю, день і ніч товчеться в комітеті. Приходить сюди після роботи… а гасить світло під ранок.

— Пане Зіберт, — каже Ганс, долаючи в собі ніяковість, — чи може син або донька піти проти рідного батька?

Зіберт наморщив чоло.

— Може. — В його голосі забриніла легка туга. — Коли я був на Східному фронті, у нас арештували одного офіцера. Переказували, що він замішаний у липневому путчі проти фюрера. Добрий був офіцер, порядний і душевний. Ми вже домовилися з ним перейти до росіян, весь взвод був готовий… Ждали тільки ночі. Але підвечір приїхали з польової жандармерії і взяли його.

— Куди взяли? — застиг Блютнагель.

— Куди забирала жандармерія? — гірко посміхнувся Зіберт. — На розправу. Через десять днів нам зачитали наказ по дивізії, в якому говорилося, що обер-лейтенант Краузе розстріляний за зраду вітчизни й фюрера. А його батечко… — Зіберт сумовито посміхнувся, — його милий татусь був на той час прокурором Берлінського округу. Злякавшись за свою шкуру, він написав особистого листа фюреру, в якому відрікся сина. І це за півроку до капітуляції Німеччини.

— Падлюка! — простогнав Ганс, запустив руку в руду чуприну і безтямно скуйовдив її.

— Ця падлюка й сьогодні судить людей і «захищає» нашу конституцію.

Блютнагель повільно підвівся з-за столу, спазма здушила йому горло. Стояв перед Зібертом виструнчений, напружений, зовсім не схожий на того «рудого хлопчика», з якого так мило потішалися друзі.

Підняв голову, вогнисту, пекучу, юнацьку голову, блиснув очима просто в лице своєму старшому другові. Голос його затремтів… Адже буває зовсім інакше. Буває, що батько чудова людина, а син… ні, не син — дочка падлюка… зрадниця…

У Зіберта здригнулися м'ясисті вуста. Він здогадався, про кого говорить Ганс.

— Ми проґавили її. Старий Губмахер був чудовою людиною, це правда. І Гельда мила дівчина…

— Була. А зараз — вештається з ними. Я бачив її в одній машині з Густавом Кірхенбомом. Справжня асберівка. Дай їй пістолет — усіх нас перестріляє.

— Я чомусь не вірю, що вона з ними, — вперто похитав головою Зіберт. Сувора батьківська доброта забриніла в його голосі. — Я знав її, коли ще була отакою. — Він підняв свою спрацьовану грубу руку на рівні колін. — Старого вбили асберівці, тепер вони хочуть сплюндрувати душу дівчини.

— Не така вона дурненька, як вам здається, товаришу Зіберт, — вигукнув з досадою Блютнагель. — Приїхала з столиці, вчилася на першорядних курсах…

— Значить, вчилася не тому, що треба, — скрушно зітхнув старий майстер. — Та що ти хочеш від Гельди? Онде люди в літах, та й ті спотикаються… Гріх мовити погане про нашого головного конструктора, але ж ти поглянь, сину, як дивно він себе поводить.

— І справді!.. То з робітниками заграє, то біжить до президента, п'є з ним каву.

— Отруту п'є, а не каву, — відрубав Зіберт, і в його очах, що загубилися в сітці зморщок, залягла тінь скорботи. Раптом погляд майстра впав на якісь креслення, що лежали під Гансовою рукою. Зіберт розпромінився. — Вчишся?

— Та ось… за хімію взявся, пане… пробачте, товаришу Зіберт, — мимоволі підвівся з-за столу юнак, для якого все, що було пов'язане з наукою, уявлялося чимось святим. І дядько Зіберт теж в його очах був ніби святий. Ще б пак, хоч і не має інженерської освіти, а знає не менше за якогось там конструктора! — Товаришу Зіберт… не можу втямити, що це за історія з «флегматизованим воднем»… Невже ж ми самі не можемо виготовити газу?

— Газу! — засміявся Зіберт. — Над ним люди б'ються вже півстоліття. До речі, ти хоч уявляєш, що воно таке — «флегматизований водень»?

Юнак знітився. Звичайно, він чув про це, багато чув, і сам не раз устрявав у суперечки. А тільки от пояснити…

— Хто зна! Треба погортати підручник хімії.

— Ну, в підручнику хімії ти багато не вичитаєш, мій юний друже, — сказав серйозно Зіберт. Підсунув собі