Читати книгу - "Оріноко"

— Скажи мені, добра жінко, як тебе звуть?

— Долорес, — відповіла та, перелякана на смерть.

— А в якій гасієнді ти служила?

Долорес, яка була тепер майже непритомна від страху, завжди бракувало п'ятої клепки. Жінка божевільним поглядом водила за рукою з пістолетом, але у неї все-таки вистачило розуму запам'ятати, що Манаурі хвилину тому говорив про англійський корабель, і Долорес відповіла правильно:

— Я була на розбитому кораблі, пане… Врятувалась…

— А твої товариші, негри, теж із цього корабля?

— Так, так! — задихалася бідолашна, сходячи сьомим потом.

— Який це був корабель, англійський чи іспанський?

— Англійський, пане, англійський.

— А ти ніколи не була в неволі у іспанців?

Переляканій до смерті жінці важко було брехати, але вона якось видавила з себе:

— Ні, ніколи!

Іспанець замовк. За хвилину гримнув осудливо:

— Скажи мені, Долорес, де ти навчилась говорити по-іспанськи?

Жінка, загнана в безвихідь, почала хлипати, нездатна нічого відповісти.

Тоді іспанець звернувся до вождя, весь час помахуючи пістолетом, немов граючись.

Я ні на хвилину не спускав з нього очей і вирішив всадити йому кулю в лоб у ту мить, коли він почав би зводити курок.

Самовпевнений шаленець і не догадувався, що його життя висіло на волосинці.

— А ти де навчився іспанської мови? — закричав він на вождя. — Як твоє ім'я?

— Манаурі.

— Звідки ти вмієш розмовляти по-іспанськи?

— Мене навчив падре-місіонер. Він довгий час мешкав у нашому селі.

— То ти християнин?

— Аякже, християнин!

— Перехрестись!

— В ім'я отця, і сина, і святого духа…

Манаурі перехрестився правильно. Всі невільники на острові Маргарита мусили прийняти релігію своїх панів.

— Добре! — промовив іспанець. — Ви, індійці, вільні і йдіть собі під три чорти! А цих п'ятьох невільників, негрів і негритянку, ми забираємо з собою! Вони належать нам!..

— Але ж, пане! — закричав Манаурі благаючи. — Вони не невільники! Вони прийняті до племені, отже, нам рівня…

— Вони раби! — крикнув бородач. — Мовчи, якщо тобі дороге життя!!!

Манаурі зіщулився, наче переляканий погрозою.

Я просто оторопів, дивлячись на таку покірливість. Я добре пам'ятав, як нещодавно ці індійці мужньо билися на безлюдному острові. Тоді я переконався, що це безстрашні воїни, яким вистачило б сили й духу для завоювання самого пекла. А що побачив з гіркотою зараз? Вони стояли купою, якісь покірливі, затуркані, ніби задерев'янілі від страху, жалюгідні створіння, виснажені, перелякані криком цього метушливого іспанця, неспроможні підвести на нього навіть очей, не те, що руки. Хіба не визволились їх душі з ярма нещодавньої неволі? Я злякався не сили ворога, а слабості своїх, бо мене огорнув на мить сумнів, чи підтримають індійці мене, коли я закличу їх до бою.

А Арнак і Вагура, мої друзі, випробувані протягом багатьох місяців! Невже й вони підведуть? Я з побоюванням подивився на хлопців, але нічого не помітив, крім виразу зосередженості і якоїсь загадкової покірливості. Невже й вони зрадять мене?

Становище тимчасом ставало небезпечнішим, наближалася буря.

— Це наші люди! — з нотою розпуки в голосі заступився Манаурі за негрів. — Я прошу вас, не кривдіть їх! Не розлучайте нас, пане! Ми одне товариство! Вони теж вільні люди!

— Немає вільних негрів на цьому материку, знай це! — крикнув іспанець. — Якщо вони говорять по-іспанськи, значить це раби, які втекли від свого пана. Беріть їх! — наказав він своїм людям.

Вершники під'їхали до негрів, щоб силою відділити їх од решти групи. Долорес почала пронизливо, нелюдським голосом кричати.

— We must kill them all! — прошепотів я до Арнака і Вагури англійською мовою. — Ми повинні всіх їх повбивати!

Хлопці моргнули, даючи знак, що розуміють мене.

— Скажіть усім, щоб вони були напоготові!

— Вони вже готові, Яне! — запевнив мене Арнак.

Я не дуже цьому вірив, але часу для вияснення не було. Я тільки нагадав:

— Стежте за всім, що я робитиму!..

Тимчасом біля негрів почалася колотнеча, і я, не зволікаючи, вийшов наперед і щосили вигукнув:

— Стійте!

Я крикнув, звичайно, по-англійськи, бо не знав іспанської мови, але й це вплинуло. Владний тон, який вперше почувся з групи індійців, дуже здивував вершників, спантеличив їх. Іспанці спинились як укопані і дивилися в мій бік, онімілі від подиву: як це індієць смів піднести голос, та ще так рішуче!

Але за хвилину їх отаман охолонув од здивування. Він гнівно і разом з тим весело звернувся до мене:

— А ти що за дворняжка?

Манаурі повинен був перекладати його слова на аравакську мову, щоб я зрозумів їх, а Арнак з аравакської — на англійську. До мене ці слова дійшли вже в більш пристойній, не такій образливій формі.

— Я англієць, викинутий на цей берег з розбитого корабля, — пояснив я. — Прізвище моє — Джон Бобер.

— Дуже цікава зустріч, пане англійцю! — процідив іспанець, погладжуючи із злісним задоволенням свою чорну бороду. — А чи ти догадуєшся, куди тебе чорти занесли? Чи знаєш, що це за країна?

— Думаю, що Венесуела.

— Ти вгадав, Венесуела, отже, іспанська земля, а ти, англієць, гість, хоч і почесний, але непрошений.

— Я тут не з власної волі!

— А хто тебе знає! Quien sabe![4] Взагалі, який ти там англієць? Голий, дикий, як і кожний індієць, навіть босий, без чобіт!

— Так зручніше… А чоботи є! Дивись.

Я показав на чоботи, які подарував Арасибо. Кульгавий давно вже їх не взував, бо босому було зручніше, але скарб цей не покинув і